Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Художник — Борис Вальєхо. А п’єсу написав Антоніо Буеро Вальєхо.

— Ясно. Іншим разом не стану сперечатися з професіоналом, — несподівано усміхається Качка. — У цілому, можна вважати, картина ясна. Кожен злочин Скомороха — це... гм-м... інсценування п’єси, де у фіналі відбувається вбивство. Спасибі вам велике, Валерію Яковичу. Можу тільки ще раз повторити: шкода, що ми не познайомилися раніше. Це ж треба: маніяк-театрал ! Примара в опері! Не дай Боже, повториться — неодмінно до вас звернуся. За консультаціями.

Так і не зрозумів, жартує він чи ні.

— Ось вам моя візитка, про всяк випадок. Щиро сподіваюся, що вона вам, у свою чергу, не знадобиться. Але якщо що, завжди радий.

«Будете у нас на Колимі — заїжджайте...»

Я зробив наперед приречену спробу розплатитися по рахунку, але Матвій Андрійович придушив її в самому зародку. На вулиці ми розпрощалися, і кожен пішов своєю дорогою.

Тоді я щиро думав, що більше не зустрінуся з підполковником, який носить смішне прізвище Качка.

11

Поворотний круг заїло. Вигородку труснуло, Пашка Качалов — з таким прізвищем він тричі провалювався в театральний! — пішов матом не по тексту. Нарешті стіл і три лавки покотили вправо, звільняючи місце для бійки.

— Мерзотник! Мені ріже плече! — подала репліку Лапочка. Взагалі-то вона не Лапочка, а Ельвіра (якщо по ролі) або Вікторія Сергіївна Черниш (якщо по паспорту), але цю маленьку, пухку, метку травестішку ніхто інакше не звав. Кажуть, були на те підстави. Не знаю, не перевіряв. Хоча одного разу хотілося. Все життя граючи Гаврошей, Трубачів-на-площі, Юних Барабанщиків та інших Малюків-при-Карлсонах, наша Лапочка миттям-катанням примудрилася прорватися в «Останню жінку сеньйора Хуана». Цією самою Ельвірою, дружинонькою знаменитого серцеїда.

Гарна роль.

Виграшна, якщо подати розумно.

От як зараз: прив’язана до камінних грат, вона приспускає сукню з лівого плечка, прогинається, виразно позначивши бюст... І трохи хрипоти в хлоп’ячий голос. Які наші роки?!

— Спокійно, сеньйоро, — Пашка закінчив матюкатися, завершивши пасаж віртуозним зигзагом. Нагнувся. Перевірив вузли, мимохідь чмокнувши Лапочку в плече.

Люблю, коли режисер спить на прогоні. Чи це така задумка?

— Спокійно. Зараз повернуться хлопці, і йдіть собі під три чорти.

Я нудьгував у п’ятому ряду, чекаючи кінця репетиції. Робота у мене сьогодні була — не бий лежачого. І власне до місцевого «репету» не мала ніякого відношення. Зараз хлопці повернуться, крутнуть фінал, я побалакаю з ними за життя хвилин п’ять, і почну бродити по порожній сцені. З розумним виразом обличчя. За ті бабки, які мені пообіцяв Арнольдич, обличчя саме робиться розумним.

Як у шимпанзе в зоопарку.

У Арнольдича зривалося шоу зірки місцевого значення. Зірка виблискувала «під фанеру», основне навантаження тягнув палкий кордебалет, гейманси-перформанси, трудяга-освітлювач і спец-прибамбаси — а перед самим приїздом з’ясувалося, що частина вищезгаданих прибамбасів на нашій сцені не котить. Геї котять, манси танцюють, а «римські свічки» — ніяк. Кордебалет з ніжками — так, а «чортове колесо» — нізащо. Ще зал підпалять. Зірка блякла на очах, пролітаючи на голій «фанері» і млявій сексапільності. «Рятуй, Валерчику! — Арнольдич став схожим на верблюда без горба й надії на оазис. — У тебе золоте серце!» Я погодився. Що так, то так. «Пошуруй там, Валерчику! Ось розкладочка, поглянь. Висячки підкреслені, якщо знак питання, значить, наплювати й обійтися! Рятуй, родимцю!»

Далі ми близько години сперечалися: за яку суму я врятую зірку? Це було моє Бородіно і Ватерлоо Арнольдича. Або навпаки. Я тричі нагадував старому, що родимець не рятує, а хапає. Старий упирався, погрожуючи валідолом. Залізний старий. Чавунний.