Розділ «Де батько твій, Адаме?»

Навіть спиною Кирило відчуває: обличчя у Петровича пливе, сіпається нервовим тіком. Страх — липкий, мокрий — зароджується в животі. Рухається вгору, до серця, до голови.

Хвилею стікає назад.

— Ти кому це сказав, шкет?! А ну, повтори!

Ф-фух, нарешті! Ось і Адам. Зараз вони підуть — додому...

— Ах ти, падла мала! Як із старшими базариш, щеня?

Звук ляпаса.

Ледве чутний виляск, удар, грім, дзвін — відгукується у грудях, в серці, у животі, де гніздиться страх. Напевно, не варто було обертатися. Не треба було дивитися, що там відбувається. Не треба було...

Червоний від сказу, озвірілий Степан, брудно лаючись і бризкаючи слиною, з розмаху хлестав по щоках хлопчика років шести. Владіка Грінберга, Адамового однолітка: вони в дитячому садку разом були, а зараз — в одному класі. Що ж ти коїш, сволото п’яна?!

— Степане, припини!

Але оскаженілий пророк глухий для напучень.

— Зви! Зви своїх на допомогу, сучонок! Де вони? Де? Де твої козли?

Найстрашнішою для Кирила була Стьопчина правота. Люди — дорослі, підлітки — проходили повз них. Ковзаючи байдужим поглядом. Не звертаючи ваги. Насильство над тілом більше не цікавило їх: вічних, що йдуть в райські брами не плоттю, але душею. Насильство над тілом, народження тіла, хвороби тіла, старіння тіла, загибель тіла — ні, не цікавило. Хвилювання? Обурення?! Гнів?! — хіба це привід? Не бійтеся тих, що вбивають тіло... Дітвора взагалі зникла, один Адам поспішав по доріжці до батька, але він теж був безтурботний, немов ні Степана, ні битого Владіка просто не існувало.

Більш того, сам Владік був спокійний.

Що відбулося далі, Кирило не встиг помітити. Можливо, хлопчисько викрутився й укусив Степана за руку. Хоча навряд чи. Дуже наївно для Концентратора. Радше раптово ударив дорослого чоловіка у відповідь — вправно, діловито, безпомильно попавши у вразливе місце. Або сказав щось дуже образливе: так уміють кривдити глибоко старі — з розмаху.

— П-паскудник! Уб’ю!

Кулак пророка з розмаху врізається в дитяче обличчя. Бризкає кров. Від серйозної травми Владіка рятує мала вага — він відлітає, котиться по землі, притискуючи руки до обличчя. Степан наздоганяє, приміряється штовхнути ногою... У наступну мить Кирило вже біг. У ворота, повз кущі божевільного жасмину з колючками, туди, де п’яний нелюд бив дитину. Жорстоко, на смерть — Кирило не потребував «патника», щоб відчути чужий біль. Довго хлопчисько не витримає. Треба встигнути, треба... Звичайно, він думав зовсім інакше: простіше, без слів, банальних і безглуздих, як сама ситуація, він взагалі не думав, а чинив, забувши злякатися, і душа Кирила Сича мчала, на крок випереджаючи тіло, надриваючись у беззвучному крику. Неважливо, що малюк — Концентратор, що він жив і вмирав тисячі разів, і якщо його зараз уб’ють, він просто зіллється з іншими, з тим же Адамом... Це було не важливо, як і те, що навколишні люди не квапилися Владіку на допомогу. Достеменно знаючи: тіло — лише оболонка. Яку древнє дитя без щонайменшого жалю змінить на іншу, продовжуючи жити. Для «пробуджених» не відбувалося нічого страшного, нічого особливого.

Дурний п’яний сейф дарма втрачав час.

Розумний тверезий сейф теж дарма втрачав час.

Нехай їм.

Розумом Кирило усвідомлював: «пробуджені» по-своєму мають рацію. Розумом. Але не серцем. Останніми роками він дуже багато розумів на рівні думок, залишаючи серце тривожно дивуватися, і тепер серце вирішило відігратися за все. Тут і зараз дорослий бив дитину. Навіть якщо справжній вік Владіка неспівмірний з роками пророка Степана — доросле тіло калічило дитяче тіло. І здоровий глузд підтискав хвіст, ховаючись у тінь.