Розділ «Де батько твій, Адаме?»

— У мене сестла... Танюська...

— Біжіть хто-небудь за нею швидше! Я ногу підвернув, не можу швидко...

— Я! Я побіжу! — два величезні блакитні банти на соломі кісок, широко розкриті очі-волошки, і ластовиння, ластовиння... — Я біжу, дядько Ки’ил!

Дівчинка помчала до корпусу. Кирило нарешті дошкандибав до потерпілої, невміло кинувся мацати пульс.

— У неї серце. Відмовило. Я зараз, зараз, — поряд стояв задиханий Адам. Серйозний і зібраний, з великою картонною коробкою в руках. У коробці — шприци, якісь баночки, ампули, вата, бинт...

Чужа, доросла людина.

— Дай сюди! — акуратно поставивши коробку з медикаментами на землю, Адам безцеремонно вихопив з чиїхось рук плюшевого ведмедя-товстуна. Із зусиллям підсунув виховательці під голову. — Тато, роби їй непрямий масаж серця. І штучне дихання. Я поки шприц приготую. Повинні встигнути... Ну, давай, чого дивишся!

Кирило підкорявся, не встигнувши усвідомити, що підкоряється. Як щеня, на яке гаркнув низький, але старий і досвідчений пес. Діти принишкли, трохи позадкували і стали мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Відлетіли два гудзики з кофтини. Напівпрозорий бюстгальтер. Чудові груди... «Рядовий Сич, м-мати твою! Відставити!» Чотири поштовхи — один вдих; чотири — один... Так учили на коротких медичних курсах для населення. Точніше, навіть не його вчили — бачив, як учать інших, чув, що при цьому говорила молоденька інструкторка. Замітку для газети готував, ще будучи студентом. «Курси життя», практичне завдання.

Курси життя...

— Сильніше, тату! Все, досить. Відсунься.

У руках Адама — мокра вата. Гострий запах спирту. Марення, нісенітниця, мана! — чотирирічний хлопчик... Кирило запізніло здригається від відчуття нереальності того, що відбувається, але нічого більше зробити не встигає. Адам з розмаху всаджує шприц, налягає всім немічним тілом. Тонка й довга голка входить до упору — анінайменшої реакції. Адам починає обережно вдавлювати поршень. Губи хлопчиська беззвучно ворушаться: «Ну! Ну ж!» — і ще лайка, страшна, тяглова, хірургічна... Погляд Кирила на мить торкається порожньої ампули. Відламаний кінчик валяється поряд, хижо поблискуючи. Адреналін. Це означає... прямий укол в серце! Та що ж Адам робить?!

— Давай, тату! Рот в рот...

Вдих, другий, третій. Хрипкий стогін. Сіпається рука. Груди судомно здіймаються.

— Ф-фух, встигли. Ну, тато, вважай, пощастило...

Потім була нетіпаха-медсестра (відлучилася на хвилинку в гастроном), що прибігла, — шум, охи, суєта, блималки «швидкої». Це тато їй допоміг, це він. Я?! Ну та, ти, тато... Ваше ім’я? Кирило? Спасибі вам, Кирило, ви дуже вчасно, ще б пара хвилин — і все. Журналіст? Де ж ви навчилися? На курсах?!

Проте Кирила мучило відчуття, що люди брешуть, захоплюючись «подвигом» сейфа.

Коли вони покидали дитячий садок, Адам зауважив, дивлячись убік:

— Хороший у них медпункт. Навіть адреналін знайшовся. Молодці. Мені б цей адреналін в Аль-Джаннарі...

Кирило не знайшовся, що відповісти. Майже до самого будинку вони йшли мовчки. Біля під’їзду Адам узяв батька за руку. Підняв голову, заглянув у вічі:

— Ти неправильно думаєш, тату. Зовсім неправильно. Я не чудовисько. І не ангел. Просто Наталя Петрівна — сейф, як і ти. Якби було інакше, хіба я став би рятувати зовнішню оболонку? Ти не думай погано, тато...