Розділ «Де батько твій, Адаме?»

Відставити!

Єсть, сер...

— Ти далеко? — запитав Мішель, відвернувшись від порівняльного аналізу блондинок і брюнеток.

— У садок, за хлопцем.

— Підвезти?

— Спасибі, я пішки...

Під Новий рік Кирило почав задаватися дивним питанням: чому Мишка в «Ящику Пандори» поважають більше за всіх? Адже не сейф, не рідний-приречений, а просто ідейний дурень, здатний у принципі обзавестися «ментиком» будь-якої миті, кинутися по наїждженій, солодкій доріжці. Так, ідейний, дуже спокійно сказав Мішель, дізнавшись про сумніви друга. Таких як ти, Кирюша, мало. А таких як я — дуже мало. Але ти розумієш... Навколо коїться чортзна-що — або Бозна-що; коротше, вони знають, а я не знаю. І вся ця утопія мені не до душі. Хоча б тому, що вирішував не я — вирішували за мене, вважаючи якогось Мишка Савельєва гвинтиком прийдешнього Едему. Так от, я і мені подібні не люблять бути гвинтиками. А коли доводиться бути гвинтиками, бо так вирішили згори або внизу, ми намагаємося випасти із загальної машини, відкотившись у траву. Можливо, машина обійдеться без нас. А можливо, не обійдеться. Ось я і хочу це дізнатися. Не було цвяха, підкова пропала, не було підкови, кінь зашкутильгав, кінь зашкутильгав, командир убитий, кіннота розбита, армія біжить...

Знизавши плечима, Кирило визнав ідеї Мишка дурницями.

Але пізніше Казимир, підсівши до Кирила за столик і випадково вийшовши в розмові на цю тему, розкрив справжню ціну дурниць Мішеля. До нього стукаються, сказав Казимир, пахкаючи сигарою. Нам добре, дорогий мій, ми закриті, опечатані, і якщо чим мучимося, то лише особистими комплексами. А Мишко — з більшості. Проклятої або благословенної, цього знання я позбавлений, але більшість... У неї свої закони. Вона кличе. Вона тягне, наказує, тому що більшість, тому що інакше не вміє. Варто Мишкові хоч би раз відгукнутися на заклик, проявити хвилинну слабкість — і він без жодного «ментика» дуже швидко приєднається до більшості. Особливо зараз. А він тримає двері замкненими. Упирається. Руками й ногами. Зубами. Упертістю своєю неймовірною. Старою такою упертістю, одвічною. Раритетною. Як ви вважаєте, Кирило, хто більше заслуговує на пошану: ми чи він?

— ...Ей, Кирюха! Ти кого більше любиш? Блондинок?

— Я Ванду люблю, — невлад зауважив Кирило, розглядаючи Мішеля, немов щойно побачив його уперше. І, коли Савельєв комічно розвів руками (мов, вільному — воля!), раптом, вражаючись власній цікавості, запитав: — Мишко, скажи мені, будь ласка... Чому Казимир такий розумний?

— Так він же піп, — нітрохи не здивувавшись, відповів Мішель.

— Як піп? Який піп?!

— Звичайний. Ну, не зовсім звичайний — розстрига він. Колишній отець Михайло. Ще на початку цього... спокутування узяв та й склав із себе сан. А так: піп собі й піп. Священик. Професор богослів’я, чи що? У нього ще ксива від єпархії була: дозвіл на екзорцизм. Або на щось подібне, не пам’ятаю вже.

— А-а... — почуваючись розумово відсталим, протягнув Кирило.

Розстриг він уявляв якось інакше. В усякому разі, ставний естет Казимир з його сигарами...

Погода радувала: раніше в липні-серпні спека стояла — хоч яєчню на бруківці смаж! А зараз — тінь від кущів, що шалено розрослися, прохолода від крон дерев, легкий вітерець, аромат зелені й квітів. Жоржини, айстри, гладіолуси... Сезон, не сезон — квітнуть. Під вікнами суцільні клумби. Вже майже рай. А скоро буде зовсім, якщо вірити Казимиру.

У нинішньому травні навіть пуху від тополь не було. Тополі є, а пух відсутній.

Проте спокій оминав Кирила. Свербів у душі хитрий черв’ячок, заважав поринути з головою в нірвану пивного добросердя. Слова Мішеля лише додали ваги теоріям колишнього священика. Спокутування первородного гріха; інтеграція душ в єдиного Адама; повсталі не тілесно, але ментально (духовно?!) мерці всередині «пробуджених»; на горизонті майорить Нью-едем з обмеженим контингентом населення... Ось, іде Кирило Сич центром міста — а чи багато перехожих за ті п’ятнадцять хвилин, що він іде, дорогою зустрів? П’ять? Десять?! Три машини проїхали — диво... Знаємо, знаємо: міграція в село, вихід з міст, учили, проходили, самі статейки партачили: з цифрами, з графіками. Але і дещо інше теж знаємо. Йдуть з життя люди похилого віку, хворі, просто втомлені від життя люди — тихо, без мук, без болю і чекання. Юрбами. З усмішкою на вустах. Ляк від такої усмішки проймає. Ніколи, нізащо не навчитися сейфу так посміхатися; ось і здригаємося. Часто йдуть і цілком бадьорі, повні сил здоров’яки. Як пасажири з автобусної зупинки, якщо чекати набридло.

Чекати — на що?!