Розділ «Де батько твій, Адаме?»

Подумав, вижлуктив чарку «Посольської» і, щоб уникнути непорозуміння, уточнив:

— Всі падли. І ви теж. І я.

Петровичу було нудно. Важке дитинство, притулок на Алтаї, ополонка, де він тонув, бардак тітки Очи-Бала, де він втрачав незайманість, і бабки, життя без правил, бої без правил, переломи-вивихи... Там, у минулому, маячив один, головний, дражливий епізод: старий хрін, що намагався виправити юного буяна. Хрін поїв Петровича козиним молоком, учив безглуздо ворушити руками й розповідав про малозрозумілі «інкарнації». Там, у минулому, Петрович набив старому хріну пику й «зайцем» виїхав до Криму: битися. Зараз же, після багатьох років, старий хрін почав снитися Петровичу. Сидів біля ліжка, мовчав. «Ну, хто був правий?» — мовчав. «Ех, ти...» — мовчав. І ще про всяке мовчав. Коли Петрович уві сні одного разу спробував дати хріну в рило, то прокинувся з мокрими трусами. Тепер, лягаючи в ліжко, Петрович щоразу починав сильно сумніватися: чи бив він старому хріну морду в минулому? Або просто вирішив, що бив? Біс його знає... А сумніватися Петрович не любив. Не умів. І відчував, що ні до чого хорошого це не призведе.

Кирило, дивлячись на Петровича, теж передчував біду. Цей зірветься. У нього від Стьопки дах їде. І добре, якби тільки від Стьопки. Ходили чутки про реальних екстремістів, які намагалися знищувати «пробуджених». Безглуздо: до знищення тіла люди (люди?!), подібні Ванді, ставилися байдуже. Хоч свого, хоч чужого. Занадто байдуже навіть для істот, що реально усвідомили нескінченність життя. Кирило припускав наявність якогось додаткового, ще невідомого сейфам чинника, що викликає цю всеосяжну байдужість. Професійна цікавість підштовхувала до пошуків, вивчення, обнародування, врешті-решт! — але здоровий глузд підказував: досить.

Досить суєти.

Здоровий глузд — і страх. Страх дізнатися щось, що остаточно позбавить існування Кирила Сича решток сенсу.

Кирило встав, тримаючи в руці початий кухоль:

— Піду я, хлопці. Мені сина з садка забирати.

— ...мочити!!! — заглушив його слова істеричний виск пророка Стьопи.

— І остання теорія, — дуже тихо, але цілком чутно сказав Казимир. Голос ставного ерудита нагадував зараз колючий дріт. — Гріх спокутувано, наступає рай. Де житимуть Адам і Єва. Степане, ви знаєте, я дуже радий, що в раю не опинимося ми з вами. Не тому, що ми погані, а вони — хороші. Зовсім з іншої причини. Ми — біль залишків гріха. Стара шкіра, линяла шерсть. Хай комусь буде боляче, хай хтось буде покараний без видимої причини. І хай цей хтось піде назавжди. Не нарікаючи і не чинячи опору. Схилившись перед свавіллям долі. Я, наприклад, піду з чистою совістю, не кваплячи відміряний термін. Володенька був не правий. Злякався, заметушився. Якби він залишився серед нас, я, його друг, не посоромився б повторити йому це в обличчя. Кирило, ви чуєте? Чи вам нецікава моя думка?

Кирило поволі допив пиво.

Страх спалахнув з особливою, болючою гостротою. Неправота того, що наклав на себе руки Володя? Адам і Єва? При чому тут Адам? Облиш, ти вже скрізь убачаєш безглузді натяки! Треба розслабитися... І, проте, раптом здалося: Казимир знає щось, приховане від тебе, знає суть нового чинника, який обумовлює частину туманних теорій про прийдешній рай. І Стьопа знає. Тому недоговорює — кого саме мочити! — хоча для себе вирішив цю проблему. Вони всі знають, а тобі не кажуть, тому що ти — свій, ти — з рідного гетто, тебе не хочуть хвилювати, лякати...

Останній ковток відгонив божевіллям.

— Цікава, Казимире. Дуже. Але ви теж не маєте рації. Ми не покарані. Ми з вами маємо те, про що раніше, до відкриття ментал-комунікації, могли лише мріяти. Забезпечене, сите життя серед квітника. Субсидії, догляд, опіку. Свободу вчинків. Довге, якщо забажаємо, життя. Безболісну, спокійну смерть. Ми отримали мрію звичайної людини. І ми не винні, що інші отримали значно більше. Ми не винні, і ми ніколи не зможемо зрозуміти до кінця: що ж насправді отримали вони?

— Все отримали. І ще отримають. Тому що всі падли, — упевнено підсумував Петрович.

Налив чергову чарку.

Підняв її на рівень очей і додав, усупереч своєму попередньому твердженню:

— Всі падли, окрім мене. Я — людина. Я звучу гордо.

Унизу, в холі, Мішель базікав з охоронцем про баб. Власне, охорона «Ящика...» від самого початку була нісенітницею, марною тратою часу — але зараз це дозволяло ще двом-трьом сейфам вважати свій шматок хліба з маслом чесно заробленим, а не кинутим як милостиня.

Рядовий Сич! Або, якщо хочете, генерал Сич!