Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я зі зла хотів кинути відра, щоб білизна випала і забруднилася. Але відкинув це припущення як негідне. Навпаки. Акуратно поставив на траву й сказав:

— Як скажеш, так і буде. Не підійду до тебе, поки сама не попросиш.

Люба додала кроку без відповідного слова.

Надвечір з’явилися Петро з Катериною.

Сиділи за столом у садку, випивали, закушували, як годиться.

Дійшло до пісень. Я затягнув «Катюшу», на честь дружини Петра. Ганнуся підспівувала.

Люба бігала в хату то за тим, то за тим, голосно сміялася без будь-якого приводу. Петро щоразу повертав голову на її звук, як півень. Вона начебто подавала йому сигнал, де перебуває кожну дану секунду.

Діденко відразу сильно випив, але відмовлявся спати. Наливав собі ще.

Потім сказав:

— Мишко, гад ти останній, йди до мене у прийми. Тут же ж рай. Чистий рай. У колгосп не підеш. Ні, не підеш. Що тобі там робити? Нема чого. Ані влади там, ані страху для твоєї душі скаженої. Тобі тут краща робота є. Будеш пістолетом махати. Як твій батько. Усі тебе боятися будуть. Усі! І Люба твоя, і діти. І Петро. Будеш його боятися, Петре?

— Буду, а як же ж. — Петро відповів відразу, як зазвичай відповідають п’яному.

Я теж підключився:

— Приїду до вас, Миколо Івановичу. Обов’язково приїду. Буду дільничним. Ото вже нарешті в Рябині ладу буде. Усі боятимуться. А ви — ні? Гадаєте, що для вас зроблю виняток? Зась. Ніяких винятків. Ні-я-ких!

Жарт закінчився невдало.

Діденко впав на дошку стола грудьми. Я ледве встиг підхопити літрову сулію: на третину самогонки ще залишилося.

Діденко раптом скинувся.

Закричав, як скажений:

— Геть із моєї хати, паскудо! Геть! Геть! — Причому махав кулаками.

Діти злякалися і заплакали. Петро їх заспокоював.

Люба дивилася байдуже.