Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Так-так, звичайно. Майбутнє — воно найголовніше. Усе заради майбутнього. Хто ж проти. Не знаю, для чого, але ви, Михайле Івановичу, раптом Євку Горобчик згадали. І я от щойно в голові у себе натрапила на думку. Тобто гадка узяла. Коли на Стрижні розлив був, у середині квітня вже, хлопчики біля госпіталю під Білим мостом гралися. Я саме тоді там гуляла з Євочкою. Так от. Хлопчики гралися, біля води колупалися палицями. І один — ніж знайшов. Просто знайшов. Ми глянули — а ніж Лільчин. У Лільки такий точно був. Він, звичайно, попсований водою і багном. Але — Лільчин. І знайшли його поряд із Лільчиною хатою, за мостом. Я подумала, а раптом вам стане в нагоді така новина? Ніж у мене. Мені його хлопчик віддав, за гроші. Знайомий мені, між іншим, недалеко від покійної Лілі мешкає в хорошій трудовій сім’ї. Батько його, до речі, Хробак Сергій Миколайович, знайомий Євочки. І такий, знаєте, знайомий, що дуже її вподобав. По-сусідськи, звичайно, але дуже.

Я здивувався:

— І не шкода вам, Поліно Львівно, кидати на вітер гроші? Ніж іржавий перекупили і хвалитесь. І з чого ви взяли, що це Лільчин ніж?

— Не Лільчин, а вбитої громадянки Горобчик. Я до вас додому прийшла, щоб вам офіційно в кабінеті неприємностей не доставляти. Це ж знаряддя вбивства, а ви погано, значить, шукали. А я знайшла. Я знайшла і точно стверджую, що це ніж убитої громадянки Горобчик. Тому що в її хаті, де в даний час мешкають прописані там сестра і тітка покійної, містяться ще два точно такі ножі. І хто їх свого часу не так давно виготовив — я знаю. І до того майстра я знайдений мною з допомогою Тарасика Хробака, неповнолітнього хлопця, ніж носила і особисто показувала без зайвих слів. Сказала, що хочу замовити такий самий, а принесла для зразка, не звертаючи уваги на бруд. І майстер свій ніж упізнав. А якщо вам усе одно, я піду. Але ви не думайте, Михайле Івановичу, дорогий. Я на вас не ображаюся. Ні за вашу поведінку щодо мене, ні за щось інше. Скоро рік, як немає Лілі. А тут ніж. Одне до одного. До побачення. Привіт Любочці та дітям.

Я Лаєвську не затримував.

Вона на прощання помахала мені рукою в чорній рукавичці. Тоненька, вся в дірочках. І рукавичка — на правій руці — біля великого пальця, з тильного боку, порізана. І поріз довгий. Непристойно для такої жінки, як Лаєвська.

Поліна Львівна на поріз глянула і каже весело:

— Ой, та ж рукавичку зіпсувала тим ножем. Швидко схопилася за лезо. А гіпюр же тоненький. Трофейні рукавички.

Пішла. А я подумав ні сіло ні впало. У середині квітня холодно було. У гіпюрових рукавичках не розгуляєшся. Тим більш Лаєвська. У неї на кожну погоду є. Може, вона навмисно рукавичку зіпсувала, щоб приплести той ніж? Або зберігала ніж давно, а тепер тільки пред’являє?

Якщо я з чогось радів тієї ночі, то тільки з одного: сон є. І я спав. І мені нічого не снилося. І серце не кололо. І нічого мене не кололо. І на проклятий лаєвський ніж, а також на її німецьку рукавичку мені було наплювати і забути.

Я працював на своїй посаді самовіддано. Мені ніхто не міг закинути несумлінності. А тут Лаєвська своїм ножичком мене-таки штрикнула.

Уві сні не відчував, а вранці дійшло.

Саме в неділю.

Вирушив до неї з одним наміром: вилучити можливий речовий доказ.

По-доброму, без зайвих папірців і протоколів. Звичайно, порушення. Але ми ж люди.

І ось я до неї з’явився.

І що там бачу — Єва міряє сукню. І ні сорому, нічого.

Лаєвська навколо неї крутиться, провадить свої бабські розмови, мені тільки кинула:

— Почекайте, Михайле Івановичу, на кухні. Або надворі, сонечко гріє, порадійте свіжому повітрю.

Я повернувся, щоб зовсім піти.