Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Загалом, маячня, якщо не гірше. Чому «після Лільки Горобчик»? До чого тут вона? І без лікаря зрозуміло: пережити величезну трагедію — вкрай важко. Треба видужувати. Треба відволікатися від життя. На природу, на річку, на птахів, тварин. Діти своє візьмуть. Самі будуть рости і Любочку за собою потягнуть. І витягнуть. Ми витягли країну після величезної війни. А пара діток одну бабу не витягнуть?

Хоч і розумів: материнське серце — особлива справа. Справа, так би мовити, яку виокремлено самою природою.

Положення з грошима не дозволяло курортів та здравниць. А потреба стояла гостро.

Подумав і прийняв вольове рішення: Любочку з дітьми відправити саме в Рябину. Все-таки там моя батьківщина. А краще за батьківщину немає нічого для болю.

Планував розмістити їх мешкати в хаті Діденка. З весни до осені включно.

Написав. Отримав відповідь. Радісне запрошення хоч на все життя.

Відправив своїх на початку травня.

І тут, звичайно, на моєму горизонті з’явилася Лаєвська. Не думаю, що випадково. Скоріше за все, коли дізналася, що я сам.

Причому в двері постукала тихенько, поскреблась навіть. Але я відчинив і зробив вигляд, що їй радий.

— Що, Михайле Івановичу, когось чекали, що відразу відчинили? Я тихенько. Без надії. Дзвіночок у вас занадто гучний, я пам’ятаю, то я постукала легко-легко. Щоб не тривожити ні діток, ні Любочку.

Без запрошення зайшла в кімнату, удавано роззирнулася:

— А… То ви самі. А де ж ваші?

— Немає їх. Поїхали на відпочинок.

— А куди поїхали?

— Поліно Львівно, поїхали далеко. Звідси не видно. Будемо відверті, не ваше діло. Вибачте, але точно не ваше. Сідайте, будь ласка. Я вас запрошую щиро. Чай з вами поп’ю. Ви зробили нам велику ласку — вилікували сина завдяки добрим фахівцям. За це — спасибі. А так, щодо іншого — самі розумієте, говорити мені з вами важко. І у зв’язку з учинком Довида, і взагалі.

— Розумію. Розумію і ще раз розумію. І не ображаюся. А я давно збиралася Йосеньку провідати. Про Любочку мовчу, якщо вам неприємно. А хлопчик мені рідний. Знаєте, після хвороби, яка минула на твоїх власних руках, чужі діти стають своїми. Що ж до Довида, то він по-своєму правий: може, якби тоді не поквапилися Йосеньку вам переписати за законом, то тепер Довид його вам нізащо не віддав би. Ну, не буду вас дратувати. Ви за стіл вчепилися, аж кісточки побіліли. Думаєте, ви один переживаєте. І я переживаю. У країні таке коїться. Одне лихо на друге. Товариш Сталін помер, і все таке інше. Хитається все. Буквально все. А хочеться ж людині за щось триматися. Правильно?

Треба визнати, Поліна Львівна говорила правильно. І тихенько, і гарно, і лагідно.

Але я її зупинив:

— Досить. Не хочете чаю, а наливки у мене немає. Я нікого більше знати і пам’ятати не маю сил. Ні вас, ні Довида, ні Євку Горобчик з її посіпаками. За минуле — дякую, а на майбутнє дайте мені спокій.

Лаєвська розпливлася в усмішці: