Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Рік почався добре. Впевнено.

А коли думали, що зима мине без великих дитячих хвороб, з Йосипом щось стало не так. Ми з Любочкою сиділи цілу ніч біля його ліжка. Краще йому не ставало.

Викликана швидка допомога поставила діагноз: у хлопчика жар, залозки за вухами припухли. Тобто свинка. Звідки? Як? Незрозуміло. Завжди незрозуміло, ось у чому питання.

Необхідно ізолювати. Любочка і сама розуміла, що треба. І не тільки від Ганнусі — наша донька ще цю дитячу хворобу не переносила. Але й від себе самої, тому що Любочка не знала точно, чи хворіла сама, а запитати вже нема у кого. Якщо вона підхопить інфекцію, майбутня дитина в утробі може бути зачеплена хворобою.

Але лікарям сказала рішуче: «Ні!» До лікарні хлопчика не віддасть.

Лікарка поїхала. Здається, єврейської нації жінка. Це до слова.

Я умовляв Любочку примістити Йосипа в лікарню. Дарма. У неї був страх, що в лікарні доктори залікують хлопчика. Зрозуміло. Вплив убивць у білих халатах.

Тоді я сказав:

— Ти відволічись від неспокою. Поміркуй розсудливо. Ну, припустимо, там є вбивці. Але вони проти свого хлопчика діяти не будуть.

— Він не їхній. Він наш. Наш Йосенька.

— Ну фактично наш. Але всі ж у місті знають, що ми його від Гутіної взяли.

— А раптом хтось не знає. Новенький чи як.

— Ну, якщо новенький, відразу побачить, що хлопчик обрізаний. Єврейчик, отже. Його й не залікують.

Люба начебто погоджувалася, але більш на словах, а в очах у неї я читав інше. «Не віддам» — ось що читав. А там і до Белки недалеко.

Треба сказати, що вона й раніше Йосипа вирізняла між дітей Євсея і Белки. І Ганнуся теж. Він із синіми очима, каштановими кучериками, усміхнений. Зрозуміло — жінка завжди готова мріяти про такого синочка.

Коли постало питання про усиновлення, я не сумнівався в Любочці. Я тільки дивувався, як настільки можна прикипіти до чужого. А вона-таки прикипіла. І тепер у неї в животі, може, вже перебуває свій власний хлопчик, і навіть скоріше за все не гірший за Йосю і за зовнішністю, і за всім, а вона своїм дитям готова ризикувати заради, будемо відверті, приймака.

Я в розпачі хотів їй саме так висловити свої почуття. Але зумів опанувати себе.

— Гаразд. Ось настав крайній випадок. Лаєвська пропонувала в разі чого взяти на якийсь час до себе дітей. А тут лише одного. Щоправда, хворого. Але різниці немає. Я до неї переконливо звернуся. Вона не відмовить.

Люба після швидких роздумів погодилася.

Сам не знаю, чому я приплів Лаєвську. Тим більш у лікарні євреї-вбивці, і Лаєвська теж, будемо відверті, єврейка на всі сто. Сиділа вона у мене в голові, я й бовкнув. І тут же пошкодував. Але назад дороги нема.