Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

І хто ходить? Лаєвська. Зусель. Довид. Штадлер без язика. Євка Горобчик.

І сам добір імен продиктував мені — знову на світло вийшла убита навесні жінка. Лілія Горобчик.

І до її вбивства скоріш за все деякі згадані товариші додають ім’я Євсея. Ніби він убив, а я, капітан міліції Цупкий Михайло Іванович, як вірний соратник, справу закрив.

Ось вони й ходять. Спочатку моє ім’я тягали. Не вийшло. Взялися за Євсея.

Щоправда, Довид усе-таки тесть. Але він усім відомий як занадто упертий і принциповий з окремих питань.

І що особливо прикро — спочатку Мойсеєнко, артист погорілого театру, тепер Євсей.

Не витримують люди. Не витримують. А мають витримувати. Ми таку війну витримали. А тут на рівному місці не можуть жити. Не хочуть. Ніжні.

Я гортав пам’ять у зворотному порядку і робив один висновок за іншим.

Перше. Усі вони — відвідувачі Белки в божевільні — заодно.

Друге. Що є це ОДНЕ?

Третє. Достеменно ясні корені цієї справи — покійна Горобчик.

Оце головне. Оце корінь. І цей корінь болів у мене особисто у всіх моїх зубах відразу. Болів, а в якому саме зубі напевно — я не знав.

Але нічого. Треба по зубчикові. По зубчикові. Молоточком простукувати, до головного і дістатися. Потерпіти доведеться. Але я й не таке терпів.

Удома Любочка без мене прикрашала ялинку. Чесно кажучи, закінчувала. Діти допомагали. Підносили нехитрі прикраси. В основному — паперові. Але яскраві й гарні. Ще коли Ганнуся тільки з’явилася на світ, Любочка вирішила щороку ставити ялинку. І сама робила іграшки. Збирала срібні папірці з чайних пачок — рідкість, звичайно, але за чотири роки іграшок з неї вийшло цілком достатньо для святкових прикрас. У кілька таких папірців, які зібралися за поточний рік, Любочка придумала гарно обгорнути шматочки шоколаду — з того, що принесла Лаєвська. Про шоколад вона шепнула мені, щоб діти не почули. Це головний гостинчик, який ми розмістили на гілках у самому низу, коли діти пішли спати. У них же головне — вранці 1 січня нового року. Коли подарунки треба дивитися під ялинкою. А у дорослих — у саму новорічну ніч. Уранці ж дорослим зрозуміло — нічого нового, крім іншого номера року. Тільки й помріяти, що вночі.

Святкували ми з Любочкою на кухні. Лежали потім на моїй розкладачці так тісно, як єдина людина.

І тоді Любочка мені зізналася, що чекає дитину. На самому початку, але чекає. І запитала, як я ставлюся.

Я сказав, що ставлюся з усім серцем, добре і радісно. Незважаючи на прийдешні труднощі.

Любочка пішла в кімнату — тепер вона там спала з Ганнусею в одному ліжку, а Ганнусине колишнє займав Йосип. У якусь мить я пошкодував, що не буду всю ніч у такий урочистий для родини момент поруч із дружиною. Але інтереси дитини — маю на увазі Йосипа — вимагали для нього зручностей. Цією думкою я себе заспокоював і невдовзі міцно заснув.

Уранці діти гризли шоколад. Ганнуся вдяглася в нове платтячко — Любочці принесла знайома від своєї підрослої доньки. Йосип бавився з ведмежам: червоного кольору, вельветовий, з чорними намистинками у вигляді очей. Я купив у магазині. Дорогувато, звичайно, але хлопчикові потрібна радість. Причому спеціальна. Нова. Хоч він і не робить різниці — нова іграшка, стара. Але дорослі ж розуміють. Мені хотілося, щоб у Йосипа було все нове.

Ми з Любочкою заздалегідь без слів домовилися, що нам з нею подарунків не треба. А вона-таки мені подарунок зробила! Як-то кажуть, із себе вийме, а зробить чоловікові радість.