Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Ось ти й сало їси, і таке інше. Швидко знову перевчився. Ви ж тут із Зуселем синагогу влаштували. І хлопців учили за книжками.

— А-а-а-а. Не допомогло мені. Тільки гірше стало. Читаю, читаю, — все неправильно в житті робив. Немає сил усвідомлювати.

Я терпів, поки не закінчили обід.

Потім сказав пошепки, щоб догодити Довиду:

— Пішли. Далеко?

— Далеко.

Довид вів мене городами, потім через колгоспне поле, потім через лісок, потім через залізницю. Я йшов за ним і обмірковував.

І надумав.

— Стій! Довиде, стій струнко! Повернися! Обличчям!

Довид завмер.

— Довиде, куди ти мене ведеш? У мене зброя. Подумай, Довиде.

Довид повільно повернувся, і ще навіть і не повернувся, а на половині вдиху, закричав:

— Прийшли, гад!

І кинувся на мене. З фінкою. Я впізнав свою фінку. Із сидора мого. Я на Лаєвську грішив. Я на Суньку думав. А це Довид.

Старого я, звичайно, скрутив. Його ж сорочкою руки за спиною йому і зв’язав. Акуратненько. З повагою до віку.

Кажу:

— Довиде Срулевичу. Невже ти міг подумати про мене, що я останній дурень. Казав, що треба відкопувати гроші, а лопату не взяв. За шторку пішов ніби на Зуселя глянути перед виходом, а вийшов з відстовбурченою кишенею. Наплів мені. Ну що тобі Зусель міг про гроші сказати, якщо він у такому тяжкому стані розуму. Ну для чого б ти мені таємниці свої єврейські виказував, якби не замислив якийсь обман зору і слуху. Щоб я повірив, що я у тебе на повній довірі. Я ж сильніший. Я ж наперед сильніший. Ну що мовчиш, Довиде Срулевичу?

Довид не те що мовчав. Він вив і плакав. Вив і плакав. І катався по землі. І землю їв. І харкав. І знову їв.

Але в той момент мене саме по-людськи цікавило інше.

— Вузол тебе Євсей навчив зав’язувати?