Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Старий єврей, який ходив до Горобчик і Цвинтарші як свій. Я бачив, що він ні на секунду не затримувався біля хвіртки, а з ходу штовхав. Чужі на секундочку, але затримаються. А виходив з дому старий повільно, озирався на вікна, кидав погляд на паркан. Так чужі не йдуть. Чужі не озираються.

Чернігів — місто невелике. Від Красного мосту до Троїцької гори. Від Валу до П’яти Кутів. Ось і все місто. Знайти людину просто. Тим паче єврея. Вони всі один одного знають. Так історично склалося.

Я пішов до Штадлера Веніаміна Яковича. Людина видатна: від початку з рабинської родини, але палко прийняв революцію і Громадянську війну. Воював у Червоній армії. Мав низку нагород, вступив у ВКП(б). Потім його, зрозуміло, вичистили, але не посадили. А не посадили тому, що він на першому допиті якимось чином відкусив шматок язика. Чи то об стіл слідчого тріснувся підборіддям, а чи ще щось. Усяко буває. Зробили висновок, що він з’їхав з глузду. Оскільки він самостійно заподіяв собі каліцтво.

Возили в Київ на обстеження, там зробили остаточний вирок: повна неосудність.

Штадлер у результаті отриманих самотравм утратив можливість говорити. Найприкріше, що викликали його тоді як свідка. Хотіли поговорити. І слідчий був його родичем, дальнім. Щось він у Штадлера нетактовно запитав, видно, і той з обурення зробив такий трюк. А родича, між іншим, невдовзі посадили.

До Штадлера розум повернувся саме сорок першого року. Героїчне минуле прокинулося в ньому зі страшною силою, і він опинився в партизанському загоні Цегельника Янкеля. Там став кимось на кшталт рабина. Розповідали, молився методом мукання, але потім отримав ряд важких поранень і був відправлений на Велику землю лікуватися.

Після війни знову з’явився в Чернігові. Трішки знову того, але в цілому неушкоджений. До нього зверталась міліція — у випадках, коли треба було про щось дізнатися з єврейського середовища. Співробітником він не числився, але у допомозі не відмовляв. Йому ставили запитання, він на аркушику відповідав. Почерк у нього був негарний, косий. Я знаю, що євреї за своєю природою мусять писати справа наліво, а не зліва направо, як інші люди. Така у євреїв мова і взагалі грамота. Ось від переучування у нього почерк і не встоявся.

Я описав стариганя Штадлеру і встановив з його допомогою, що мається на увазі якийсь Зусель Табачник. Тимчасово мешкає у найманому кутку на Лісковиці. Під Троїцькою горою.

Треба спеціально зазначити, що під Троїцькою горою скупчено чимало єврейського населення. Вони там мешкали споконвіку, мені розповідали знаючі люди. Після війни їх не зменшилося, як сподівалися деякі, а тільки додалося. На місце вбитих приїхали з інших місць. У кого ніде нікого не вціліло.

Людина, всупереч розхожій думці, тримається не за місце, а за майно. Якщо немає майна — людина вільна. Хіба що родичі для опори. Але з часом така інстанція, як родичі, перестала мати значення. А у євреїв на той час це збереглося. От і їхали притулитися в кутку хоч би до сьомої води на киселі. Особливо з маленьких містечок навколо, а також із окремих сіл. Де за війни вони були як кістка в горлі, і майже всі знищені, які не виїхали в евакуацію і не на фронті. Але на фронті хто? Чоловіки. А жінки, діти, старі — ясна річ.

Товариш Сталін у відповідь іноземним журналістам на їх підступне запитання: «Чому євреїв не всіх евакуювали?» сказав: «Мої євреї всі виїхали».

Може, й так.

Правий був Ломоносов Михайло Васильович, російський геній: ніщо не зникає в природі. В одному місці убуває, в іншому прибуває. Ось і в Чернігові прибуло.

Зі мною служив у міліції один товариш. Можна сказати, друг. Нічого поганого про нього сказати не можу. І совість, і честь — усе на місці. Фронтовик. Єврей. Гутін Євсей. Корінний чернігівський. Усі в місті — знайомі й добре йому відомі.

Я вирішив порадитися з ним у невимушеній обстановці. Причому не в лоб, а за правилами, обхідними шляхами. Для чого купив пляшку горілки і заявився до нього додому найближчої суботи.

Візит мій був невчас. Дружина Євсея купала дітей, яких налічувалося троє. Від двох до майже восьми років. І що цікаво, всі хлопчики.

Євсей демобілізувався через поранення в момент, коли звільнили Україну і дозволили всім повертатися. Він і повернувся в рідний дім. Хатка у нього була така, що у війну ніхто на неї не зазіхнув. Тож заселився назад і зустрів свою дружину та її батька з евакуації. Євсеєвого батька, матір і трьох сестер, зрозуміло, розстріляли за обставинами воєнного часу.

До війни Євсей був одружений п’ять років. Дружина — Белка. Вони вважалися бездітними. Не виходило у дружини виношувати. А потім пішли діти.

І ось Белка їх купала.

Справа радісна, клопітка. Сімейна справа, звичайно. А я дітей тоді сильно любив, у першу чергу, через свою Ганночку-Ганнусю, донечку, і став допомагати Белці та Євсею. Підносив воду, гарячі відра знімав з плити. Плиту палили дровами, то я дров підрубав трохи.