Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Я й сам не знаю, як усе вийшло, просто… просто я довіряю тобі. Можливо, це й смішно, адже я знайомий з тобою лише кілька годин, але… Іноді мені здається, що ми знаємо одне одного багато років, лише зустрілися після великої перерви, і тепер нам потрібно згадати…

Наталі хотіла щось відповісти, проте в двері квартири обережно постукали.

— Чорт, я зовсім забув! Це генерал.

Івченко пішов відчиняти, лаючи себе останніми словами.

«Що з тобою діється? Розплакався, мов панночка, розпустився. Який же ти після цього „опер“?» І раптом на півдорозі він почув чийсь м’який, трохи втомлений голос: «У тобі зараз говорила людина. Все правильно, в тій жахливій реальності, в яку ти потрапив, не дуже й важливо, наскільки ти гарний професіонал. Значно важливіше, щоб ти залишився людиною». Хто говорив це? Бог? Сатана? Здається, голос був схожий на голос Миколи Михайловича… У двері знову постукали, вже сильніше. Івченко струсонув головою. Божевілля якесь… Подивившись на монітор, Івченко переконався, що це дійсно Костянтинів, і відчинив двері. Генерал увійшов, а двоє охоронців, які його супроводжували, залишилися за дверима.

— Ну, що тут у вас? — запитав Костянтинів, роздягаючись.

— Поки що все нормально, Володимире Сергійовичу.

Мабуть, у голосі Івченка щось було, бо Костянтинів здивовано глянув на нього, нічого, втім, не сказавши.

У великій кімнаті їх зустрів Штепа. Микола Михайлович був одягнений у чорні штани та светр, на якому виблискував масивний золотий медальйон у формі перевернутої пентаграми. — Доброго вечора, Володимире Сергійовичу, — привітав він генерала. — Сідайте, будь ласка. Знайомтеся, це — Наталі, вона в мене і за компаньйонку, і за секретаря. Вона моя довірена особа й у курсі всіх моїх справ.

— Каву, Володимире Сергійовичу? — запропонувала дівчина.

— Дякую, не відмовлюся.

Костянтинів сів у одне з двох крісел, що стояли перед журнальним столиком, а в інше опустився Штепа. Сашко розташувався на дивані.

— Як Тінь Арімана, пройшла Київ?

— Так, — відповів Костянтинів, — за інформацією на чотирнадцяту п’ятдесят п’ять, вона була в сімдесяти кілометрах північніше Києва.

— Усе гаразд?

— Більш-менш, дякую за пораду. Адже наші військові збиралися запустити в неї кілька ракет типу С-300. Аномалія розбила сільську АТС, яку не встигли вимкнути, й зупинила кілька насосних станцій на Дніпрі та Десні. До речі, вам, мабуть, буде цікаво, в нафтосховищі, яке трапилося на її шляху, повністю розклалося вісімсот тонн бензину. Паливо перетворилося на якусь токсичну гидоту, котра вмить роз’їла п’ятде-сятиміліметровий метал танків. Зараз там працюють підрозділи МНС та вчені. Цікаво, на які сюрпризи вона ще здатна?

— На будь-які, — коротко кинув Штепа.

— Ну й гаразд. Людських жертв нема, й на тому спасибі.

— Швидше всього, й ті, що були, — звичайна випадковість. Тінь захопила їх, так би мовити, за компанію. Навіть екстрасенс, я вже не кажу про звичайну людину, — надто мала здобич — для цього монстра. Думаю, якщо на її шляху трапиться людина, вона навіть її не помітить, хоча сам ставити такий експеримент не візьмуся. До речі, я вам пропонував «погодувати» її. Не пробували?

— Звичайно, ми спробували все можливе, в тому числі й це.