Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Він зустрівся з дівчиною поглядом і несподівано для себе видихнув: — Наталко, можна тебе спитати? Тільки між нами і без образ, добре?

Дівчина опустила очі й ледь помітно смикнула плечима.

— Питай…

— Скажи, як ти можеш з ним… працювати? Як ти можеш добровільно бути поруч із цією людиною? Я, як не намагаюсь, як не примушую себе, нічого не можу зробити. Щось у цьому Штепі є відразливе… Щоки дівчини зарожевіли. Можливо, вона очікувала почути від Сашка щось інше…

— Ну що ти, Микола Михайлович чудова, порядна людина.

— Ну, те, що він порядна, ніхто не заперечує. А ось щодо того, що чудова…

Сашко пожалкував, що затіяв цю розмову. Нічого не вийде, не можна було казати їй цього. Невідомо, що між ними. Сашко може відвернути від себе не лише чаклуна, а й дівчину. Проте й зупинитися він уже не міг, немов якийсь чортик смикав за язика. — Річ не в тому, що він чаклун. Зрозумій мене правильно, Наталочко. У своєму житті я зустрічав безліч людей — від президентів до індіанських жерців з Південної Америки. Тут інше… Мене не полишає відчуття, що його доброзичливість — лише маска, роль, яку Штепа грає неприродно й фальшиво. Мені здається, що він надто вже старається виглядати звичайним. А який він насправді? Оце, мабуть, мені в ньому й неприємне. Його дволикість. — Але, можливо, інше його обличчя теж не схоже на обличчя монстра, — усміхнулася Наталі. — Можливо, воно просто інше?.. Ти ж цього не знаєш?

— Отож-бо, що не знаю, — зітхнув Сашко. — А ти?

— Я… Я з ним — скільки себе пам’ятаю. Він узяв мене з дитячого притулку, виховував, піклувався про мене. Так, я знаю його. Сашко кивнув, примирливо всміхнувся й поставив порожнє горнятко на стіл.

— Дякую, чудова кава.

Він повернувся до вікна і, вдивляючись у темряву, тихо мовив:

— Пробач, не треба було мені…

— Ні, ти зробив добре.

Наталі підійшла, поклала руку на його долоню, і Сашко відчув, як тремтять її пальці. Він глянув на неї й зустрівся з теплим і трохи сумним поглядом. — Ми маємо знати, як ставимося одне до одного. Нехай це будуть гіркі знання, зате не залишиться ілюзій.

— Ти не так мене зрозуміла, Наталко, я не…

— Я все розумію, повір, — перебила його дівчина, — розумію й ціную твою відвертість. І Микола Михайлович оцінить, ти лише поговори з ним.

— Ні, ти що, сказати таке людині, з якою, можливо, доведеться йти під кулі… Я й так…

Сашко затнувся, замовк, відчуваючи брак слів, щоб пояснити їй свій стан. Як професіонал, він не мав права давати свободу емоціям — ані симпатії, ані неприязні. Невже він не зможе пояснити це дівчині, невже вона не зрозуміє? Сашкові здалося дуже важливим, щоб вона знала… — Я не маю права працювати з людиною, яку… Ну, це психологія: охоронець, який неприхильно ставиться до клієнта, підсвідомо бажає йому зла. Склалася така ситуація, що відмовитися від завдання я не можу, мене ніким замінити.

Наталі всміхнулася.

— Нічого, все гаразд. Коли б ти дійсно бажав нам зла, то цієї розмови не відбулося б.