Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Та все ж…

— Гаразд, — кивнув Володимир Сергійович, — можеш іти. Скажи Скрипникові, нехай зайде.

Київ, вулиця Старовокзальна, конспіративна квартира СБУ, 11 листопада 20… року. 18.00

Сашко поклав слухавку на апарат, подивився на годинник, мимохідь глянув на монітор телекамери, яку було виведено на сходи під’їзду, і пішов на кухню.

Наталі варила каву.

— Питимеш?

— Давай, — погодився Сашко, сідаючи на широке підвіконня.

Вона зняла турку з плити, налила запашний напій у крихітні філіжанки, дістала з шафи баночку з цукром.

— Тобі з вершками чи чорну?

— Чорну.

Сашко замилувався плавними рухами дівчини, її темним хвилястим волоссям, зібраним у пухнастий хвіст, гнучкою фігурою, яку не могла приховати навіть мішкувата, майже по коліна, вовняна сорочка. Наталі помітила його погляд. Губ дівчини торкнулася усмішка.

— А йому? — кивнув Івченко в бік кімнати.

— Микола Михайлович не п’є каву.

Сашко взяв із її рук горнятко, ковтнув чудово звареної кави й виглянув у вікно. У дворі, який тьмяно освітлювався єдиною стоватною лампочкою, біля сміттєвих баків лінькувато копирсалися два бомжі, а в кутку, просто на капоті «Жигулів», розклала нехитру закуску трійця чоловіків, типових роботяг. Розмахуючи руками, вони про щось сперечалися. Час від часу котрийсь із них наливав у пластикові стаканчики із пляшки, яка стояла тут-таки, серед недоїдків хліба та ковбаси. Сашко знав, що з вікна однієї з квартир розташованого навпроти й трохи навскоси будинку за їхнім подвір’ям та під’їздом теж спостерігають оперативники СБУ. — Кого ти там побачив? — Наталі через Сашкове плече визирнула у вікно.

— Костянтинів телефонував, скоро повинен бути тут.

Виїхав хвилин десять тому. Що там Штепа робить?

— Він у своїй кімнаті, працює. Сашко криво посміхнувся.

— Ага, працює…

Він помовчав, сьорбаючи каву. Дівчина теж мовчала. Сашко збентежився, наче щось зробив не так.

— Про що ти думаєш? — запитала Наталі.

— Га? Та так, ні про що.