Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Дивно… Дивна він людина, чи не так?

Не чекаючи на відповідь підлеглого, генерал продовжував:

— Штепа боїться нападу з боку якоїсь третьої сили, наполягає на максимальній таємниці наших із ним стосунків і водночас не хоче дотримуватися елементарних заходів безпеки.

Щось тут не сходиться.

— Дідько їх знає… цих чаклунів. А можливо, він дійсно божевільний, з розряду тих геніїв, котрі вдень створюють шедеври, а вночі від рожевих крокодилів рятуються.

— За ним учора був «хвіст», Сашко. Недостатньо професійний, але цілком ефективний.

— Хто? — нашорошився Івченко.

— Поки що не знаємо. Працюємо. Група абсолютно автономна, схоже, інформацію передають телефоном або через треті руки. Сашко кивнув. Дещо прояснювалося. Почерк невідомих, які стежили за Штепою, був характерний для підпільних терористичних організацій. «П’ятірки», «трійки», максимально ізольовані одна від одної, — давня тактика підпільників.

— Може, це якась «підстава», Володимире Сергійовичу?

Той похмуро подивився на Івченка й пробурмотів:

— Ні, Сашко, ні… У тому-то й річ, що я йому вірю. Ти ж чув його розповідь учора. Невже ти вважаєш, що якась «контора», намагаючись нас підставити, не знайшла нічого кращого, ніж придумати таку божевільну історію? Тут щось інше. Інше…

Сашко зітхнув.

Найгірше те, що й сам він дійшов такого самого висновку. Спочатку, коли там, на площі, його запросили до машини і він почув розповідь Штепи, Сашкові здалося, що перед ним — звичайнісінький шизофренік. Як ще можна було ставитися до речей, яким місце хіба що в кіносценаріях а-ля Хічкок. Але ж і Аномалія — теж явище з розряду фантастичних трилерів, що, як на здоровий глузд, пояснити неможливо. Нехай Штепа й був божевільним, проте він із точністю до кілометра визначив, де пройде Аномалія, попередив про те, що Київ вона не зачепить, а також застеріг від спроби обстріляти її зенітними ракетами. А були ж такі плани, були… І хоча вчені Академії наук разом з аналітиками спецслужб дійшли таких само висновків, але ж Штепа знав це раніше… — Ти мав можливість спілкуватися з ним довше, ніж я.

Як гадаєш, йому потрібно від нас ще щось, окрім фізичного захисту?

Івченко гмикнув:

— Чорти його знають… Здається, він справді нічого від мене не приховує… що стосується теперішніх подій. Одначе про власні плани на майбутнє мовчить. — Тобто ти так і не зміг з’ясувати, де і що конкретно він збирається робити? — Усе те саме: Польський півострів, точного місця не називає. Твердить одне: Аномалія, мовляв, це породження сил Зла і лише він має сили, щоб зупинити її.

Івченко помовчав, а потім тихо пробурмотів:

— Знаєте, про що я подумав, Володимире Сергійовичу?… Схоже на те, що він боїться не нас. Він не довіряє нам усієї інформації тому, що боїться витоку.

— Щось конкретне?

— Н-ні… не знаю. Сьогодні вранці я запитав у нього, чому він не звернувся до росіян, адже якщо Аномалія йде на їхню територію, то зручніше було б працювати з ними. Знаєте, що відповів цей тип? Росіяни небезпечні. У вищому ешелоні їхньої влади багато масонів. У Києві вони теж є, але їхні позиції значно слабші, й у нас буде певний резерв у часі.