Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Київ, резиденція Головного управління СБУ, 11 листопада 20… року. 14.07

Сашко запізнювався. Не чекаючи, доки брама відчиниться до кінця, він заїхав у двір, сяк-так припаркував авто, влетів до будівлі і, кивнувши черговому, який добре його знав, не затримуючись, побіг на другий поверх. Генерал Костянтинів сам ніколи нікуди не запізнювався і не вибачав цього підлеглим. За п’ятихвилинне запізнення будь-хто з його офіцерів міг не лише догану отримати, а й поплатитися кар’єрою, на довгі роки заробивши тавро нехлюя. Не встиг Івченко ввійти до приймальної, як дорученець Костянтиніва, Володя Скрипник, прошипів з-за свого столу:

— Де тебе носить, шеф уже двічі про тебе питав!

— Та це все трикляті пробки. Спочатку в оперативно-технічному відділені затримали, а потім на Хрещатику ледь в аварію не влетів, хвилин двадцять у заторі простирчав.

Він роздягнувся, кинув куртку просто на стілець і мимохідь глянув у дзеркало.

— Що він там, дуже лютий?

— Та поки що не дуже.

— То скажи, що я вже тут. Скрипник натиснув кнопку селектора.

— Володимире Сергійовичу, він приїхав.

З динаміка почулося коротке ревіння. Скрипник вимкнув зв’язок і з сумнівом похитав головою:

— Іди давай, здається, на тебе чекає добряча прочуханка.

— А, не вперше.

— Щасти.

Вони знали один одного давно, ще зі служби в «Групі-2», якою керував Костянтинів до свого призначення головою СБУ. Коли генерал опинився в будинку на Володимирській, то, звичайно ж, забрав до себе й офіцерів, яким довіряв. Якщо Скрипник зараз офіційно був його офіцером з особливих доручень, одночасно виконуючи функції секретаря, охоронця й референта, то службовий статус Івченка визначити було набагато складніше. Він вважався співробітником Дев’ятого управління, але жодного дня не займався нудною справою «охорони тіл» державних мужів, практично безвідлучно перебуваючи при шефові СБУ. Ніхто з оточення генерала не міг сказати, чим займається цей невисокий, кремезний, років тридцяти хлопець. Давній його приятель, Скрипник, можливо, й здогадувався, але волів мовчати. У цій конторі чим менше говориш, тим краще.

Сашко зачинив за собою важкі двері й зупинився на порозі.

— Дозвольте, пане генерал?

Костянтинів нетерпляче кивнув, зірвав з носа окуляри і кинув на стос недочитаних паперів.

— Сідай, давай розповідай. Усе готове?

Про запізнення шеф не згадав жодним словом, що дуже подивувало Олександра. — Так, Володимире Сергійовичу, практично все. Документи з в’їздними візами техуправління виготовило, квитки замовлено. Завтра вранці першим рейсом вилітаємо. — Добре. А що, цей Штепа таки наполягає на тому, аби діяти під своїм справжнім ім’ям?

— Так. І жодні докази не діють.

Генерал підвівся з-за столу, порухом руки зупинив Івченка, який теж хотів було підвестися, й замислено пройшовся кабінетом.