Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ну, а як там щодо вашої таємничої Шамбали? Знайшли її?

Сашко проковтнув клубок, який стояв у горлі. Він зрозумів, що іронія Сталіна була награною, що насправді його менш за все цікавлять мости та дороги, йому не потрібні зараз відомості про гірські перевали. Насправді йому була потрібна лише скринька. — Ні, товаришу Сталін, не знайшли, — долинув до Сашка далекий голос Блюмкіна, — точніше, ми там не були. Але нам вдалося встановити контакт із мешканцями цієї напівмістичної країни.

— Отже…

— Все як у легендах: залишки давньої цивілізації, яка зберігалася після потопу, країна медіумів, чарівників та провидців.

Сашко, вмліваючи від жахливого передчуття, побачив, як Блюмкін передає Сталінові скриньку.

Ось воно!

Серце вже не стукотіло — скажено тіпалося, судорожно проштовхуючи в жили щедро розведену жахом кров. Штепа повільно відвів погляд і обережно витер липкі, спітнілі долоні об штани.

Ніщо в світі не змусило б його тепер подивитися туди знову. Не на скриньку. Якусь мить тому, коли Сталін вийшов з-за столу і наблизився до них, Сашко побачив його очі. Темні, з жовтими більмами, страшні очі Сталіна притягували, заворожували, так само, як і скринька. Це не були очі людини.

Невже вони нічого не помічають?

А може, це він сам зійшов з розуму? Сашко відчув, як важко ворухнулося Зло. Тут. Десь тут… Він раптом зрозумів: якщо Сталін зараз заговорить до нього, звернеться з будь-яким питанням, він не витримає і з воланням кинеться геть. З цього кабінету, з цього міста і з цього життя. Він відчув, як його тіло дрібно тремтить. А потім зауважив велику краплю поту, що стікала по скроні Антона. Отже, він теж знає! Подарунок Сатани знайшов свого адресата. Скринька призначалася Сталіну так само, як Сталін був призначений для скриньки.

Голосно клацнуло, прокотилося луною в кабінеті.

Скринька відчинилася.

Відчинилася!!!

І він побачив великий огранений камінь, який поблискував на тлі чорного шовку, що встеляв скриньку зсередини. — Яка краса! — вихопилося в Блюмкіна. — Яка краса, товаришу Сталін!

Той не відповів. Здається, він узагалі нічого не чув. Сталін мовчки дивився на камінь, і обличчя його було схоже на маску. Нерухомі, моторошні очі…

Секунда… Хвилина… Рік…

Нарешті, не відводячи погляду від каменя, Сталін ледь помітно кивнув:

— Спасибі… Ви вільні. До побачення…

Сашко не пам’ятав, як опинився в приймальні. Він немовби залишив у тому кабінеті душу. Частину душі… Боліло… Десь там, далеко. Він знав про біль, але скалічена душа його ще нічого не відчувала. Бокій виходив з кабінету останнім. Коли він обережно зачинив за собою двері, Сашко побачив його очі. В них теж щось було. Бокій теж зрозумів Сталіна. А що ж далі? Хто з них знайде в собі сили чесно визнати, не перед іншими, ні — перед собою, що вони привезли сюди Зло? І що людина, яка залишилася в кабінеті, говорила з цим Злом?

Та й де з цієї хвилини людина і де зло?