Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Йому навіть не доведеться вагатися. Його страх і так зробить усе сам, і губи його просто не можуть скластися в інше слово, аніж чарівне п’яте «так». Його голосові зв’язки відмовляться працювати, коли він забажає зійти з наміченого шляху.

— Досить, Соллю! — Фагірра красномовно переглянувся з катом. — Востаннє повторюю запитання: чи правда, що магічні дії декана і його доньки викликали в місті Мор?

Безгубий рот Мандрівця крижанів. «Помилитися легко, і дорого вам обійдеться помилка… Один раз у житті настає ця мить, і хто проґавить її, втрачає надію назавжди».

Як багато болю в цій залі. Як багато болю в маленькому тілі Торії… І як болить шрам.

Тиша.

Він підвів очі — дві повіки дивилися на нього байдужими очима Мандрівця.

— Ні…

Страх його заревів. Він ревів і метався, роздираючи горло, паралізуючи язик, вив і качався, наче збожеволіла потвора — весь його величезний, всепоглинаючий, всепожираючий страх, що давно намостив у Соллевій душі своє сморідне лігвище.

— …і…і…

Слово вирвалося з його рота, і він у знемозі заплющив очі, зі спокійною совістю віддаючи себе на розтерзання страху.

Серед цілковитої тиші у залі слово пролунало, наче вибух порохової вежі.

Десь переможно заволали студенти, десь загаласувала юрба, щось різко кинув Фагірра, а Торія, зомлівши на своїй лаві, випромінювала жах, бо закляття Солля тепер вічне й непорушне. Він сам усвідомив це й здригнувся, руки його потяглися до рота, наче прагнули заштовхати назад те слово. Та він з полегшенням зрозумів: повернути сказане неможливо, і нехай страх здолає його… Похитнувшись, він глянув у зал, на Мандрівця, глянув мало не з викликом.

І тоді Мандрівець, який один залишався спокійним у збудженій юрбі, дозволив собі посміхнутися.

Світ перед Егертовими очима захитався, поплив, полиняв, наче вигорів. На секунду він відчув цілковитий, безтурботний спокій, хотілося заплющити очі й насолоджуватися неправдоподібною тишею. Та тут світ цей перевернувся, навалився гулом юрби й вигуками сторожі, й барви повернулися до нього, і ніколи в житті Егерт не бачив таких яскравих кольорів.

…Хто всі ці люди?! Хто ця людина, що приховує обличчя під каптуром? Як сміють вони утримувати під вартою… Торію?!

Поміст крижанів, Егерт усвідомив себе вже на бігу, хтось червоно-білий злякано відлетів убік, захищаючись пікою… Незграбно, як здохлий пацюк, гримнув на бік табурет ката, і вивалилися з мішка залізні кліщі.

Егерту здавалося, що він рухається повільно, як вгрузла у медові муха. На межі його зору мелькали спотворені страхом обличчя, на межі його слуху брязкали вигуки, хтось кричав: «Взяти», хтось закликав: «Не чіпати»… Репетували студенти, й бив по столі канцелярист, а бліде обличчя Торії все наближалося й наближалося, все ближче й ближче були її широко розплющені очі, й зіниці без блиску, що поглинали світло, і напіввідчинені запечені губи, покусані, опухлі… Егерт біг цілу вічність, поміст здригався під його чобітьми, і хтось хотів перепинити дорогу, але відлетів, відкинутий. Солль біг, і по щоці його, по губах, по підборіддю стікала на сорочку кров, бо на місці шраму пломеніла тепер відкрита рана.

А потім нога його зачепилася об підставлені піхви меча, і, випустивши з очей обличчя Торії, він упав, розбиваючи лікті. Мелькнули перед його поглядом край помосту, потім висока темна стеля — відтіля, зверху, гулко донеслося:

— …про покарання за лжесвідчення?!

Жили, що надулися на скронях, тремтячі бліді губи, темні тріщини в кутиках рота… Обличчя людини, що допитувала Торію. У руках Фагірри був короткий меч — зброя стражників, і вістря його дивилося Соллю в живіт.