Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Знівечене Мором місто знову прагнуло жити.

З далеких і близьких місць з’явилися спадкоємці, які претендували на осиротілі й добряче розграбовані будинки, майстерні й крамниці, то тут, то там виникали сварки й позови. Ремісничі цехи, ряди яких неабияк зріділи, відступили від освячених століттями правил і приймали до своїх лав навіть недоучених підмайстрів. У міські ворота від світанку й до ночі хмарою сунули веселі й злі провінціали — в основному честолюбна молодь, яка прагнула миттєво вибитися в люди, тобто розбагатіти й женитися на аристократці. Аристократи теж поверталися, і брукованими вуличками знову залунав цокіт копит і коліс, знову погойдувалися паланкіни в руках ліврейних слуг, на вулицях знову з’явилися діти: рожеві малюки на руках годувальниць і замурзані дітлахи бідаків однаково раділи чистому білому снігу.

Удень у місті панувало пожвавлення, але жодна ніч не минала без стогонів і сліз, кошмарів і сумних спогадів. По недоторканих ще попелищах блукали божевільні, які втратили глузд у дні Мору, їх жаліли й боялися навіть бродячі собаки. Не було родини, яка б не постраждала від втрати, і тому так сколихнулося місто, коли охриплі на холоді глашатаї повідали про майбутній процес.

За одну ніч в університеті не залишилося жодного цілого вікна. Ті з городян, хто не повірив у мерзенний злочин декана та його доньки, упівголоса перелаювалися із сусідами й домашніми, наводячи як доказ своєї правоти один вбивчий довід: не може бути! Більшість сумнівалися, кривили губи й знизувати плечима: маги… Хто їх зна… Цих магів простій людині не зрозуміти, але ж Мор звідкись виник… Чаклуни, бодай їм…

На площі сталася бійка — групка студентів на смерть зчепилася з озлобленими майстровими, і діло дійшло до крові. Тільки суворе втручання сторожі припинило побоїще, побиті студенти зайшли до університету, й услід їм летіло каміння.

Ще звечора напередодні процесу до суду явилися перші глядачі. На світанку площа була заповнена народом так, що стражникам довелося пускати в хід батога, щоб очистити дорогу до будинку. Перед ланцюжком служителів Лаш, які направлялися до суду, люди розступалися самі, охаючи й насідаючи один на одного. Університет зяяв розбитими вікнами, але юрба студентів, прориваючись крізь крики й образи, з’явилася теж. Четверо дужих стражників з піками напереваги провели в будинок суду одного з них, високого й світловолосого, зі шрамом на щоці, подейкували, що саме він є основним свідком.

До зали пустили далеко не всіх, але з огляду на важливість справи суддя милостиво дозволив городянам зайняти й простір у дверях, і коридор, і сходи, так що просторе приміщення суду було пов’язане з площею широкою людською стрічкою. Люди передавали почуте з вуст у вуста, як передають по ланцюжку воду під час пожежі, й усе, сказане в суді, за кілька хвилин ставало надбанням площі.

Початок слухання все відкладався й відкладався. Сидячи на довгій рипучій лаві, Егерт байдуже дивився, як перемовляються за спинкою порожнього суддівського крісла служителі Лаш, як готує пір’я канцелярист, як мостяться на лаві навпроти якісь перелякані крамарі — теж свідки, свідки Мору… Усе мусить бути за правилами. Жаль, що не можна закликати до суду тих нещасних, чиї тіла спочивають під пагорбом, жаль, що не можна закликати декана Луаяна… Йому не встати з під землі — навіть донька не допоможе.

Повернувши голову, Егерт побачив у залі студентські шапочки з бахромою і відразу ж відвів очі.

За довгим столом вовтузилися два переписувачі, Егерт почув, як один тихо запитує другого:

— У тебе немає пилочки для нігтів? Ніготь зламав, тьфу ти…

Юрба штовхалася, перешіптувалася, з однаковою цікавістю розглядаючи похмуре оздоблення залу, переписувачів, Егерта, стражників, суддівське крісло, іграшкову шибеницю на столі — точну копію тієї, що височіла біля входу… Лава підсудних була порожня, і тільки поряд із нею, на табуреті, примостився непоказний з вигляду чоловічок у мішкуватому балахоні, на колінах у нього лежав полотняний мішок, і в його обрисах Егертові очі легко вгадали схований усередині предмет.

То були кліщі з довгими ручками.

Минуло десять хвилин, потім ще десять;, глядачі, нарешті, збуджено заозиралися, і Солль побачив суддю, який прямував до підвищення. Його супроводжувала людина в каптурі — Егерт знав, хто це. Насилу переставляючи ноги, суддя піднявся обшитими оксамитом сходами і важко всівся в крісло, Фагірра став поруч, не піднімаючи каптура, і Егерт відчув на собі його уважний погляд. Суддя прошелестів щось зірваним голосом, наче лунке ехо, канцелярист підхопив його слова:

— Введіть обвинувачувану!

Егерт втяг голову в плечі, не відриваючи очей від сірих розводів на кам’яній підлозі. Зал притишено зашумів, дзвякнуло залізо, і тоді до Солля повернулася його здатність відчувати чуже страждання.

Не піднімаючи голови, він шкірою відчув, як увійшла Торія — суцільна грудка болю й розпачу, стягнута впертою волею. Він відчув, як першим же поглядом, жадібним, сповненим надії, вона шукає в залі його, Егерта, і як цей погляд теплішає, зупинившись на ньому. Він зрозумів, що вона вже все знає, знає про відведену Егерту роль і однаково радіє самій можливості його бачити і сподівається, щиро, як дитина, сподівається на найдорожчу їй людину…

Тоді він підвів голову.

Дні допитів не минули дарма. Зустрівшись із Егертом очима, вона спробувала посміхнутися — трохи винувато, бо покусані губи не бажали слухатися. Чорне волосся було зібране з надзвичайною акуратністю, ретельніше, ніж завжди, втомлені очі залишалися сухими. Стражник посадив Торію на лаву підсудних, вона гидливо відсторонилася від дотику його рук і знову глянула на Егерта. Той спробував відповісти чимось на кшталт посмішки, не витримав, відвів очі й зустрівся поглядом з Фагіррою.

Кат на своєму табуреті голосно зітхнув, і зітхання це пронеслося по цілій залі, бо саме цієї миті запала мертва тиша — обвинувач піднявся на поміст і різким рухом відкинув каптур.