Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Тієї ночі Луаян не спав, маленька Торія раз по раз прокидалася й бачила лампу, що горіла на столі, й батька, який метався по кімнаті. Над ранок він, не мовивши ні слова, одягся й рвонув геть, ніби поспішав комусь на допомогу, але було пізно. Навіть маги не вміють оживляти мертвих, а мати Торії була вже мертва, коли чоловік звільнив її з високого замету на лісовій дорозі…

— Не треба було її слухати… Мене засліпили тоді гординя й образа, а хіба варто ображатися на жінку?

— Ти не винен, — зазначала на це Торія, але батько відвертався.

— Винен…

Лис повернувся по опівночі.

Спершу під вікном почувся стишений регіт і нерозбірлива балаканина, потім хтось жалібно затяг пісню, яка відразу й ущухла коротким геканням — схоже, співак отримав дружнього стусана у спину.

Нетривалу тишу в коридорі змінила метушня, заскрипіли, відчиняючись, двері, у повній темряві до кімнати ввалився Лис.

Застогнало під вагою худого тіла дерев’яне ліжко, зашелестіла тканина, потім упав на підлогу один черевик і слідом другий. Лис солодко потягнувся й задоволено позіхнув, пригадуючи, мабуть, сьогоднішні пригоди й великий успіх свого велетенського огірка. Уже подрімуючи, він раптом почув тихе Егертове:

— Гаетане…

Лисова постіль заскрипіла, здивований, він перевернувся на бік.

— Ти чому не спиш, га?

Розсіяна доброзичливість голосу виказувала певну кількість випитого Лисом вина.

— Гаетане, — повторив Солль, зітхаючи, — розкажи мені, що ти знаєш про пана декана.

Запала мертва тиша, тільки десь звіддалік свиснув цвіркун. Стукнула віконниця, і знову тиша.

— Дурень ти, Соллю, — сказав Лис уже іншим, тверезим голосом. — Знайшов, про що розпитувати серед ночі… — Він помовчав, сердито засопів і додав роздратовано: — Та й тобі, між іншим, видніше… Він начебто твій знайомий…

— Начебто, — сказав Солль пошепки.

— Ну отож-бо… Спи собі, — ліжко під Лисом просто захлинулося від скрипіння, так різко він відвернувся обличчям до стіни.

У скло бився нічний метелик — стукіт маленьких крилець то обривався, то оживав з новою силою. Можна було заплющити очі чи тримати їх відкритими — однакова пітьма, густа, наче віск, заліплювала очниці. Солль притих, як завжди в темряві, йому було добряче не по собі.

Ліжко Гаетана ожило знову, скрип обірвався на найвищій ноті.

— А що тобі пан декан? — свистячим шепотом Лиса запитала темрява. — Що тобі до нього? І що йому до тебе? Га?