Розділ «Острів перевертнів»

— Ні, наша! — стукнув кулаком по долоні Ментівський Вовкулака.

Гігантські вовки, грізно гаркаючи, припали до землі. Величезні соколи широко розпростерли крила.

— Стіни вже немає,— буркнула Тетянка. — Вони зараз знову кинуться один на одного. — Ти хоча б оту заразу звідтіля зсадив! — Дівча різко повернулось до здухача, тицяючи пальцем у блондинку, котра граційно притулилася до кам’яної стели. — Хлопці ж зараз повбивають одне одного!

Здухач рвучко кивнув і кинувся вниз. І відразу ж Богдан, сповнений рішучої незгоди, щось закричав крізь сон. Сплячий хлопчак вигнувся, струшуючи із себе кота, а здухач засмикався, немов маріонетка, яку водить туди-сюди за шворочки п’яний ляльковик.

Сміх-дзвіночок знову поплив над галявиною.

Меч вивалився в здухача з рук. Перевертаючись, полетів униз. Кінчиком чиркнув по палаючій червоним вогнем кам’яній стелі. Одна-єдина іскра зірвалася з клинка. І крізь цю іскру Ірка встигла кинути на білявку один-єдиний погляд.

І цієї миті вона все зрозуміла. Усе, що вона встигла побачити й почути про найпрекраснішу та про її двох наречених, разом склалося в одну картину, наче пазл. Ірка відчула, як її захльостує хвиля злості й страшенно давить просто на вуха!

— От гадина! — спересердя гаркнула вона. — Тетянко, дай дзеркальце!

Блиснувши в місячному світлі, маленьке кишенькове дзеркальце впало їй у руки.

Ірка піймала відблиск жовтогарячого світла кам’яних кілець:

— Зайчику, зайчику, побіжи, нам усю правду покажи, хто тут хто, та хто тут є…— у ритмі дитячої лічилки забурмотала Ірка й повела дзеркальцем.

Легкий відблиск світла зірвався зі скла й, весело виблискуючи, застрибав по рядах розлютованих перевертнів. І під його невагомими дотиками танули обриси соколиного пір’я й виверталися навиворіт вовчі шкури, відкриваючи людей, людей, людей… Промінчик перестрибнув на глядачів, торкнувся Пилипа з конопель. Самовпевнений, богемний на вигляд очкастий бородань зник, залишивши солом’яноволосого чортика з маленькими наївними ріжками й в одній лише довгій драній сорочечці. Відблиск заметався по волхвах Пилипа, і ті стали зникати, а на місці кожного залишалась порожнеча. Мигнув перед дядьком Миколою, і в променях його світла на місці довгоногого незграбного міліціонера проступили контури могутнього велетня. Зайчик пронісся повз нього й кинувся на блондинку!

Світловий відблиск урізався їй прямо в чоло, між пещеними темними бровами.

У кам’яному колі, під стелою, ритмічно роздмухуючи зелену горлянку, сиділа здоровенна бородавчаста жаба. Її банькаті очі нерухомо вп’ялися в завмерлих від відрази людей, а з дрібних гострих зубів крапля за краплею сочилася темна отрута.

Розділ 18

Ірка — Хортиця на всі сто

— Паршива якась цього разу трава в тебе, Пилипе, — з’являючись на колишньому місці, задумливо заявив сивий мужик.

— Чому це? — нервово поправляючи окуляри, поцікавився бородань.

— Та тому, що від гарної трави жаби на красунь перетворюються, а в тебе все навпаки, — тицяючи самокруткою в бік кам’яної стели, пояснив сивий.

— Вона й справді нівроку… — кивнув на знак згоди дядько Микола. — Якщо мати на думці жаб.