Розділ «Острів перевертнів»

— Нас, нас! — зашептали Ментівський Вовкулака й Балабан. — Ми вже старі, ми життя прожили! Візьми нас!

— Нас! Ні, нас! — заклекотала галявина.

— Перепрошую, а самовідводи приймаються? — долинув тривожний голос Пилипа з конопель.

І тільки два голоси, одні-єдині два голоси, яким Ірка надавала значення, мовчали. Очікувально. Осудливо.

— Якщо, аби допомогти нам, Симарглу потрібна жертва, то чим він кращий за цього? — Ірка кивнула головою в бік темної фігури в плащі.— Фіг йому, а не жертва, я таким не займаюся!

— Ха, так я все-таки переміг? — трохи непевно уточнив хазяїн персня, і його червоні очі й рубін на пальці засвітилися. — Ти не взяла силу в Симаргла, дівчисько, і тепер…

— Слухайте, ви із Симарглом тут що, одні? — обурилася Ірка й стрибнула.

Ударившись об камінь лапами, вона шльопнулася на всіма забутий бічний кам’яний вівтар, оточений п’ятьма стелами. Дівчинка відчула, як від центрального кола до неї потяглася хвиля образи.

— Та пішов ти зі своїми претензіями! — гаркнула вона. — Може, тутешній богині теж потрібна кров, але вона її принаймні отак нахабно не вимагає! — І Ірка з усього маху вдарила лапою об камінь, роздираючи шкіру й оббризкуючи своєю кров’ю всі п’ять стел.

— Не звертай на нього уваги, дівчинко! — раптом озвався дзвінкий жіночий голос. — Чоловіки отак завжди спершу нароблять дурниць, а потім ображаються! Іди до мене!

Дуже висока, дуже сильна жінка дивилася на Ірку з усіх п’ятьох кам’яних стел з тією величезною, безмежною ніжністю, про яку Ірка завжди так мріяла й із якою ніколи не зустрічалася наяву. Жінка зникла, на її місці з’явилася бабуся в слов’янському одязі, потім сувора юна вершниця з луком за плечима, знову жінка в розкішному східному вбранні… Але погляд її завжди залишався тим самим. Лагідна долоня торкнулася Ірчиного волосся, і тихий голос прошепотів:

— Усе буде добре, дівчинко! Тобі не потрібна Симарглова сила. Усе, що тобі потрібно, він і так вклав у твою кров! Для справжньої хортиці вистачить усього лише краплі, пролитої на землю Хортиці!

Краплі Ірчиної крові повільно розтанули на кам’яних стелах. Дівча почуло вдалині заливчастий гавкіт. Побачило, як, розбризкуючи навсібіч воду, прямо по гладі Дніпра мчить величезна хортиця. А на її спині шумлять дерева, сильні груди випираються скелястою кручею, вуха й хвіст шелестять степовою травою, могутні лапи стеляться стежками… І раптом Ірка почала рости, ясно й чітко розуміючи, що вона і є ця хортиця, вона і є Велика Хортиця! Це вона всім тілом відчуває, як у хортицьких соснових гаях проривається до світла самотній молодий дубок і як б’є вода в джерелах, і чиї вогні світяться поміж дерев у ніч Сонцестояння. Відчула, як давлять на плечі кам’яні кільця, що їх поклали на неї метушливі двоногі блішки. Дуже давно. З погляду блохи.

Тепер по цих кам’яних прикрасах щось неприємно повзало… І тоді вона потихеньку, ледь-ледь ворухнула плечем.

Перед очима знов потемніло…

Широко розчепіривши лапи, Ірка стояла між п’ятьма кам’яними стелами. Вівтар під нею гойдався, немов від землетрусу. Зміюк, які заполонили галявину, збило вбік, позгортало в здоровенні шиплячі клубки… звільнивши полонених людей!

«Чого поставали, тікайте, поки вони не оговталися!» — хотіла закричати Ірка, але замість цього в неї вирвалося розкотисте, громове:

— Гав! — і немов перелякане її власним гавкотом, за плечима в неї щось затріпотіло.

Ірка озирнулася…

«Ну нічого собі!» — від здивування вона висолопила язик і важко захекала.