Розділ «Острів перевертнів»

— Отак тобі! — горланила та. — Жабою мене виставляти! А сама? Монстр! Чудовисько!

В Ірки потемніло в очах. Вона програла! Вона боялася залишитися чудовиськом і потягла своїх друзів на Хортицю, і тепер вони загинуть через неї, і перевертні теж загинуть, а вона все одно перетвориться на монстра! Та ще й хтозна-хто насмілився знущатися з неї!

— Сама ти монстр! Тупа блондиниста жаба! — насилу рухаючи щелепами, які вже почали змінюватись, прохрипіла Ірка. — А я — людина! Відьма! Я Хортиця!

— Хо-ортиця… — чітким передзвоном відгукнувся острів. — Хо-ортиця!

Темний батіг, що ним була обплутана Ірка, враз луснув, немов його розірвала чиясь гігантська рука.

— Дурепа! З тобою тільки зв’яжись! — завив чоловік у темному плащі й одним ударом скинув блондинку з кам’яного кола.

Царівна-жаба стрімголов покотилась прямо по зміях, які встеляли галявину. А кам’яні кільця раптом спалахнули гострим, шаленим торжеством, наче сталося щось довгоочікуване, те, у що вони вже не вірили, на що не сподівались, а воно все-таки прийшло, от воно, от! Пробиваючись крізь сплетіння зміїних тіл, жовтогаряче світло палахкотіло з новою силою.

Ірка важко підвелася. Сильні лапи хортиці якось безглуздо підгиналися під людським тілом. Розідрані кросівки теліпалися на пазуристих лапах, а м’які ганчірочки вух били по щоках.

Перевертні відводили очі, не в змозі дивитися на понівечене, наполовину людське обличчя, наполовину собачу морду. В Ірки темніло в очах, галявина зі зміями повсякчас кудись зникала. Свистяча вирва закручувалася, несучи дівча все вглиб і вглиб, назустріч переплетеним кам’яним кільцям.

— Протолча… — на межі слуху прошелестів примарний голос.

Крізь морок проступили розпливчасті постаті. Слов’янські лицарі в плетених кольчугах і плащах із вовчої шкури кружляли біля прикрашеного двома стелами кола в центрі розірваного кам’яного кільця. Зв’язаного бранця кидали на вівтар, у жовтогарячому світлі зблискувало довге лезо меча…

— Симаргл!!! — несамовито завиваючи, вовкулаки всією зграєю вставали над закривавленим вівтарем.

— Гілея… — відгукувався інший голос.

Святилище здригалось від кінського тупоту, навколо кам’яної «вісімки» неслися вусаті скіфські вершники, кидаючи до підніжжя стел свої жертви, і коротке лезо акінака встромлялося в людські груди…

— Симаргл!!! — широко розпростерши крила, соколи розліталися прямо із сідел.

— Симаргл… — насилу ворушачи губами, тихо мовила Ірка.

І кам’яна галявина відгукнулася, вся разом, начебто тільки цього слова тут і чекали.

— Цього не досить, моя дівчинко, ти ж знаєш, — шепнув прямо їй у вухо голос дядька Миколи. — Напій його кров’ю, моя дівчинко, напій його життям, і він дасть тобі свою силу! Сама врятуєшся і всіх урятуєш!

— Дай йому! Дай йому нашу кров, наші життя! — кричали Кречет з Рудим. — Убий нас, урятуй себе й інших, адже це ми у всьому винні!

Ірка глянула на свої пазурі. Вона знала, вона відчувала, як легко, як просто простромлять вони тіла перевертнів, і паруюча кров захлесне вівтар, і вона, Ірка, навчиться перевтілюватися й розбереться з усіма зміями, жабами та їхнім хазяїном…