Розділ «Острів перевертнів»

— А ти все-таки боїшся, хлопче! Уже й не знаю, чи віддавати тобі лицарські скарби! — скоса поглядаючи на Богдана, мовив сивовусий.

— Не хочеш — то й не треба, до конкурентів піду, може, вони не такі перебірливі,— знизав плечима Богдан і зробив крок убік.

— От відразу ти мені приглянувся! — похитав голеною головою сивовусий. — І відвага, і розум, все при тобі! Хай буде по-твоєму! Ходи за мною, тільки не відставай!

Дядько ступив на першу сходинку, і сходи, що спускалися в земне черево, засвітились слабким, тьмяним світлом, неначе від сотень гнилушок.

Хлопчак хвилину повагався й обережно рушив слідом.

Круті сходи спускалися все нижче й нижче. Нарешті Богдан спинився на останній. Високо над головою чорнів нерівний квадрат сходового колодязя, немов кришкою, накритий темним шматком неба. Біля ніг з’явилася маленька — людина могла тільки сісти — викопана в землі комора. У глибині цієї земляної комори Богдан побачив стару, розсохлу скриню й розколотий глиняний горщик. У скалках насипом лежало щось дрібне, кругле, тьмяне…

— Ну ось, усе як обіцяв! Бери, хлопче! — широким жестом — мов, гуляй, душа! — сивовусий махнув на горщик зі скринею.

Бочком, не зводячи очей зі свого благодійника, Богдан спустив одну ногу зі сходинки й підчепив кришку скрині… Обсипаючись гнилою дерев’яною потертю, кришка піднялася. До самого верху скриня була заповнена старими сідлами зі срібними заклепками й поношеними татарськими лисими малахаями… Згори гордо лежав розшитий бляшками пояс і старий поношений халат:

— І це — скарб? Ви що, його стерегли?

— А що таке? Справний скарб! — образився сивовусий. — Та якби не гналася за нами татарва, ми б цю скриню до ярмарку довезли, а потім би цілий тиждень гуляли! А на гроші можна хутір справний купити!

— Ага, чотириста років тому! А зараз мені що з ним робити, у краєзнавчий музей здати? — Богдан нахилився, набираючи в жменю старовинні мідні монетки…

— А що хочеш, те й роби, хлопче, мені-то тепер що! — І, скориставшись тим, що Богдан нахилився, сивовусий кинувся до сходів. — Скарб узяв, то з ним і залишайся, а я на волю!

Він мчав нагору, до темного квадратика неба, що здавався таким близьким. А Богдан із жахом побачив, як земля починає повільно сходитись між ним і сивовусим утікачем, назавжди замуровуючи хлопчака в собі.

— Стій! — закричав Богдан, кидаючись у напіввідчинений прохід. Земляні шари відразу ж заворушилися, лягли одне на одного, перекриваючи шлях і залишаючи лише крихітний отвір, в якому на мить промайнула спина сивовусого… і зникла. Охоронець скарбу вибрався на поверхню. Отвір обернувся на тоненьку дірочку й ось-ось узагалі мав зникнути. Затхле, важке повітря не йшло в легені, каменем застрягаючи в грудях. Богдан усім тілом ударився об стіну… Але земля навіть не поворухнулася.

— Ні-і! — припавши губами до отвору, у відчайдушній безнадії закричав Богдан, хоча й розумів, що його ніхто не почує, що ніхто не відгукнеться…

Раптом земляна стіна злетіла вгору, закидавши Богдана грудками. Важке тіло сивовусого з льоту гепнулося на потрісканий горщик, розтрощивши його на дрібний пил. Богдан підвів голову. На тлі темного квадрата неба, осідлавши швабри, літали дві вершниці.

— Дівчатка, я тут! — радісно закричав він, кидаючись до сходів.

Але міцна, жилава рука схопила його за щиколотку, зваливши на сходи:

— Куди? — прохрипів сивовусий, тягнучи хлопчака за ногу до себе, в земні надра.

— Відпусти! — відчайдушно закричав Богдан, щосили чіпляючись пальцями за коріння, яке стирчало зі стін. — Ти мене надурив!