Розділ «Острів перевертнів»

— Ага, він — неначе увесь центровий, а вона, — неначе осторонь, от тільки насправді вона — удвічі крутіша за нього. Цікаво, що саме твоїй бабусі не подобалось: що богинею злегковажили, чи, навпаки, те, що її вівтар більший? — спитала Тетянка. Вона уважно глянула на малі кам’яні кола й стели, розкидані між «вісімкою» й «бубликом» із двома вівтарями. — А ось ці, маленькі, що стоять так самотньо, чиї тоді вони? Іще якихось богів, дрібніших? Тоді тут не святилище, тут цілий гуртожиток виходить!

— Може, годі у їхніх заплутаних стосунках розбиратись? Час ми знаємо, місце знайшли, а тепер що робити? — буркнув Богдан.

Ірка витягла з рюкзака пляшку й замислено сьорбнула крижаної хортицької води… В очах знову потемніло… А коли зір повернувся, дівчинка зрозуміла, що чаклунське життя острова насправді нікуди не зникло. Шерех вітру в деревах, що оточували галявину, зливався з тихим хропінням: майже на кожній гілці хтось відсипався — звісно, ніч Сонцестояння. Трава й кущі ворушилися — може, то запізнілий їжачок пробирався… А може, і не їжачок. Не схожий на їжачка, ну зовсім не схожий!

Але головне — святилище! Ірка прислухалась, а потім підвела голову, вдивляючись у блакитне коло неба над галявиною. Те, що жило тут… Воно було скрізь. Марило під землею й водночас дивилося на свій храм із далеких небес. Воно тихо спало в кожному камені, у кожній кам’яній стелі й водночас перебувало в безкінечній далечині, звідки сюди ніколи не дістатися. Але зараз, тут, воно немовби прокинулось, відчувши Ірчину присутність, і жадібно потяглося їй назустріч…

— Що робити? — хрипло, неначе вода миттю застудила їй горло, перепитала Ірка. — Яка ж я все-таки дурепа! Адже майор натякав мені! — Вона здригнулась. — Ні, не натякав! Він думав, що я… знаю! Думав, що я можу!.. Вони всі так думали! — Дівча глянуло на друзів блискучими розгубленими очима. — Вовкулаки весь час казали, що таке відбувалося в давні часи! Рудий іще питав, чи є в мене кандидатура!.. Ви самі подумайте, що робилось у прадавні часи в таких от святилищах!

— «Страшна жертва», — Тетянка процитувала той давній текст, що допоміг їм знайти місце. — Жертвопринесення! Майор сказав, що так і почалася історія перевертнів. Так, значить, задля того, аби ти змогла нормально перевтілитися, треба пролити кров? — Її очі сповнились жахом. — Людську? — тремтячим голосом спитала дівчинка. — Не може бути!

— А ти послухай, чого воно хоче! — Ірка простягнула подрузі пляшку.

Тетянка сьорбнула… І раптом аж підскочила, немовби невисока жорстка трава обпекла їй п’яти. Схопивши Ірку за руку, вона злякано потягла її геть:

— Тобі не можна тут залишатися! Те, що там, під камінням… Воно жорстоке! Зле!

Ірка звільнилася, похитала головою й сміливо рушила між застиглими, наче вартові, кам’яними стелами.

— Ні, воно не зле. Воно в нас сильне, шляхетне, справедливе. Навіть добре, — уїдливо сказала вона. — Але це за своїми, давніми законами. Воно просто не розуміє, чому криваві жертви — це погано. Жертви поганим, злим богам — ось що погано, а жертви йому — добре! Адже воно гарне, справедливе й так далі. Воно вважає, що жертви взагалі радіти повинні, адже вони йому допомагають, — Ірка кивнула на вівтар, — а значить, допомагають людям! — Дівча скривилося. — Знаєте, мені його навіть шкода. Це ж як треба поринути в себе й не помічати навколишнього світу, щоб за стільки тисяч років так нічого й не навчитись, нічого не зрозуміти й абсолютно не змінитися! — Вона презирливо пирхнула, круто розвернулась до вівтарів спиною й закрокувала геть від круглої галявини з кам’яними кільцями.

— Ми що, ідемо? — перепитала Тетянка, нерішуче озираючись на святилище.

— Їдемо! — відрізала Ірка. — Як-небудь обійдуся! Без усіляких… відсталих!

— Ірко, стривай! Що значить «обійдуся»? — не чекала такого несподіваного повороту Тетянка й кинулась за подругою. — Адже ти не можеш так далі жити: і не собакою, і не людиною, і не перевертнем, і не відьмою…

— А жертву я по-твоєму принести можу? — очима, що звузились від гніву, зиркнула Ірка на кам’яні кола. — Кого різати будемо? Тебе? Його? — Вона кивнула на Богдана. — Чи туриста на пляжі зловимо?

Тетянка теж безнадійно глянула на давнє святилище.

— Я розумію, задарма ніхто працювати не стане, — забелькотіла вона. — Слухай, а грошима воно не візьме? А то туристи всі потікали, відчули, певно… — відьмочка криво посміхнулась.

— Не всі,— сказав Богдан. — Он іде хтось. — Він швидко потягнув дівчаток у гущавину дерев, що оточували галявину.

І дуже вчасно. Ще мить — і на стежці з’явилися дві добре знайомі постаті. Майор і Рудий повільно пройшли між кам’яними колами. Час від часу вони притупували черевиками по землі, немовби випробовуючи галявину на міцність, і навіть намагалися розхитати кам’яні стели.

— Здається, порядок! — нарешті задоволено повідомив майор. — Усе стоїть намертво, ніде нічого на спину не впаде!