Розділ «Острів перевертнів»

— Прямо як у казці: один раз не злякався — і відразу ж тримай мішок золота. У житті так красиво не буває! — Богдан позадкував, із підозрою поглядаючи на старого козака. Ох, щось він мудрує, виповзень підземний!

— Не віриш? Чи злякався мене? Не такий уже ти й відважний, як ото мені спочатку здалося! — зневажливо гмукнув сивовусий. — Сам дивись, хлопче! Підеш зі мною — твій скарб буде, та й мені з того користь — служба моя закінчиться, і я нагору повернуся. Скучив я під землею, на волю хочу! Не підеш — я наступні сто років під землею просиджу, а потім знову сміливця шукатиму. А ти все життя лікті кусати будеш, що проґавив своє щастя.

Богдан замислився. Справжній козацький скарб! На мить він уявив собі кадр із фільму про Алі-бабу. Таця із золотими монетами, золоті глечики, коштовності! Самоцвіти! Та про людину, котра таке знайде, навіть Тетянка не наважиться сказати — ніякий! А зброя? Криві татарські шаблі, тонесенько сплетені кольчуги! Для турнірів і рольових ігор обладунки самому доводиться робити, а тут такий скарб! Hi-і, такої можливості не можна втрачати! А ризик…

— Чи, може, тобі, хлопче, не веліли із чужими дядьками базікати? — глузливо спитав сивовусий, і це стало останньою краплею.

— Усі, хто може мені наказувати, далеко, — Богдан глянув туди, де лишився намет і дівчатка, й рішуче закрокував стежкою.

— От і добре! — швидко пробелькотів сивовусий і, обігнавши Богдана, пішов попереду.

Гай закінчився, стежка вивела їх на зарослий сухою травою й осінніми квітами справжній шматок степу. Вони пішли, здіймаючи ногами невеличку куряву. Земля рухалась. Здіймалася й опадала, неначе під тонким шаром грунту гуляли справжні морські хвилі. Далеко попереду замайорів високий курган, а на його верхівці…

— Хто це? — застиг Богдан, розглядаючи грізного золотого вершника, котрий сидів на срібному коні.

— Та насправді ніхто, зовсім ніхто, — із поспіхом, що зовсім не пасував його суворому вигляду, забелькотів сивовусий. — Не дивись ти на нього, хлопче! От чортяка, щоб його в пеклі вилами під бік! — Дядько із осудом похитав головою, побачивши, як золотий вершник раптом зник і знову з’явився, уже в іншому місці.— Ходити шукати йому ліньки, то він собі таку подобу вигадав, і приманює! Ходімо, хлопче, швиденько!

Вони знову рушили вперед. Богдан здригнувся. Десь зовсім поруч, біля самісіньких його ніг земля раптом розійшлася, відкриваючи бездонний колодязь, і гучний голос важко й заздрісно зітхнув:

— А в нього хлопець є…

— Є, але тільки для себе! — не озираючись, на ходу відказав сивовусий. — Сам дістань, а чужого не займай!

Він пришвидшив ходу й майже побіг, квапливо проскакуючи повз кургани й провалля, що з’являлися під ногами.

— Хто вони такі? — мимохіть тримаючись ближче до свого провідника, спитав Богдан.

Дядько помовчав і, нарешті, неохоче відповів:

— Та за чотириста років чимало скарбів на Хортиці позакопувано! Ну все, ми нарешті прийшли, — він зітхнув із неприхованим полегшенням, а потім чимдуж тупнув ногою.

Земля попливла, немов вода, розпадаючись на дві частини. Перед Богданом постали круті, майже вертикальні сходи, складені з необробленого каміння.

— Ну що, хлопче, будемо мінятись — ти зі скарбом, я на волю? — хитро примружившись, спитав козак. — Спускайся, там твоя частка!

— Ти перший іди! — швидко сказав Богдан, на всяк випадок відступаючи подалі від кам’яних сходинок.

Дядько похитав головою: