Розділ «Острів перевертнів»

Не витримавши, Ірка взяла ліхтарик і вибралась назовні. Темні постаті шастали туди-сюди. З’являлись то яскравий жупан, то сині шаровари. Вони зупинялися біля входу, пробігали очима по папірцеві й, розчаровано зітхнувши, прямували далі, до сусідніх наметів.

Ірка посвітила ліхтариком на аркуш.

Кругла пика з довгими вусами й козацьким чубом була перекреслена хрест-навхрест, а знизу великими буквами написано: «Скарбів не пропонувати!».

Розділ 14

Зустрінемось у вівтарі

— Отже, кажеш, світиться й притягує? — задоволена Тетянка, швидко, наче білка, гризучи черствий учорашній рогалик, взула кросівки.

Вона закинула за плече зібраний рюкзак, вилізла з намету й, глянувши на годинника, присвиснула:

— Ну й заспалися ми після вчорашнього! Треба рухатись!

— Прощатись будемо? — спитала Ірка, із сумнівом поглядаючи на нерухомі зарості конопель. Спілкуватися з Пилипом їй не хотілося, але, може, варто було подякувати за намет?

— Якщо я з ним попрощаюся, то раз і назавжди! — із погрозою в голосі відповіла Тетянка. — Хай краще сам подякує, що ми всі його коноплі не витолочили!

Із заростей долинуло тихе зітхання.

— Показуй, де твоя галявина? — Тетянка рішуче закрокувала стежкою.

Ірка обігнала подругу й пішла попереду. Богдан ішов останнім.

При денному світлі острів здавався найзвичайнісіньким. Напівліс-напівпарк, гарний, хоч і трохи засмічений. І табличка, до якої їх вивела стежка, теж була звичайною бляшаною табличкою. Кілька слів про знайдене археологами й відновлене давнє святилище, а ще прохання не смітити там, де молилися пращури.

Друзі вийшли на галявину й перед ними, нарешті, постало давнє святилище, яке вони раніше бачили тільки на малюнках. Необроблені низькі камені «вісімки» й «бублика» були складені в ідеально рівні, неначе циркулем накреслені, кільця. Над обома колами «вісімки» височіли грубі кам’яні стели.

«Бублик» був на протилежному боці галявини. Розірваний бік кільця служив проходом до малого кам’яного кола в центрі, теж обрамленого гострими вертикальними каменями.

— Мабуть, вівтар, — невпевнено припустила Тетянка, увіходячи в середину кільця.

— А той, другий, тоді що? — Богдан кивнув на ще один, бічний вівтар, вписаний прямо в кладку «надкушеного бублика». — Він, між іншим, більший за центральний. І стел у нього не дві, а цілих п’ять! А Ірчина бабуся його чомусь не намалювала.

Ірка знизала плечима:

— Навіть не знаю. Ось тільки п’ять — це число давніх богинь, жіночої магії. Може, це святилище на двох? — невпевнено припустило дівча. — У центрі кільця — вівтар бога, а збоку — богині?