Розділ «Острів перевертнів»

— А неправда твоя, хлопче! — похитав чубом сивовусий. — Казав, що скарб твій буде, а що ти з ним звідси підеш, угоди не було! Моя варта закінчилась, якщо ти скарб узяв, мені на зміну прийшов! Мені йти, тобі залишатись!

— Не брав я нічого! — закричав Богдан і заїхав козака вільною ногою…

— Еть! — немовби поперхнулись позаду.

Хватка на щиколотці стала слабшою. Навіть не намагаючись встати, Богдан рачки кинувся нагору…

— Позаду! — долинув згори переляканий голос Тетянки, і прямісінько перед Богдановим носом на сходи, дзенькнувши, упав його власний меч.

Останньої миті відчувши спиною, як розсікається повітря, хлопчак озирнувся.

Лезо зблиснуло просто в нього над головою. Богдан виставив назустріч свій меч. Сталь брязнула об сталь.

— Нічого! — заревів сивовусий, і крива шабля запурхала в його руці, намагаючись дістати хлопчака, котрий вивертався. — Для заміни ти й мертвий згодишся!

Тупий меч міг лише відбивати удари козацької шаблі. Але Богдан розумів, що довго так не витримає. Незважаючи на те, що цей сивовусий козарлюга сто років байдики бив, він був професіоналом, кращим за будь-кого з майстрів клубу історичного фехтування. Плече Богдана немов облизав крижаний язик… Болю майже не було, хлопчак тільки побачив, як на кам’яні сходи скрапує його кров.

— Молися, хлопче! — закричав козак, змахуючи шаблею для останнього удару.

Бах! Бах-бах! Згори впали влучно кинуті камені, б’ючи сивовусого по голові й плечам. Охоронець скарбу спинився, прикриваючись руками. Богдан ударив тупим мечем, немов заступом, йому в груди. Дядька змело зі сходів. Богдан побіг нагору.

Квадрат виходу був уже зовсім близько, коли він знову почув за спиною важке дихання й зрозумів, що завзятий сивовусий вкотре його наздоганяє. Але тут повітря застогнало, знайомі руки схопили хлопчака й потягли нагору, протягнувши пикою по нерівних кам’яних сходинках. На мить Богдан завис між двома швабрами, немов білизна на просушці, а потім його обережно опустили поруч із отвором у землі.

— Не хочу! — завило звідти, і Богдан устиг побачити, як земля невблаганно змикається довкола сивовусого, котрий розпластався на кам’яних сходах. Рука із затиснутою шаблею ще якийсь час стирчала над землею, а потім почала повільно поринати. Ось залишився тільки клинок, ось його половинка, ось уже сам лише кінчик… А ось і його вже катма. Земля пішла колами, неначе вода від каменя, що в неї упав, і стала твердою.

— На сто років, — тихо прошепотів Богдан. — Через горщик мідного дріб’язку й скриню поношеного татарського мотлоху.

— І ти б там замість нього сидів ці сто років! А потім що? Теж би тут шастав, шукав собі іншого дурня замість себе? А ще кажеш, я — не недоумок! — схлипуючи, Тетянка перев’язувала хусткою кривавий поріз на Богдановому плечі.— Навіщо ти з ним пішов? З ним же треба добровільно піти, інакше в нього й влади над тобою немає…

— А як ти здогадалася мій меч прихопити? — спитав Богдан.

Тетянка знітилася, ховаючи зарюмсані очі:

— Та вигадали собі дурницю, що здухач ти крутий, а так узагалі найзвичайнісінький! Фігня! Думаєш, я не бачила, як ви в клубі на ваших турнірах рубаєтесь? І як ти виграєш?

— Ти що, на мене дивитись приходила?

— Дуже воно мені треба, на тебе дивитись! — пирхнула Тетянка. — Я так, просто випадково мимо проходила!