Розділ «Острів перевертнів»

Ірка відсахнулася до стіни. Шматок ворожої плоті, от він, але ні, ляльки не зліпити, — з чого? Та й ніколи! — ні замовляння прочитати — занадто довге, зараза! А ворог уже обережно, крок за кроком прямує до неї, простягаючи до банки гнучкі довгі пальці…

Та ну його к бісу, те замовляння! І так вийде! Вона ж змогла без Слова пліткаркам язики висушити!

Ірка смачно, від усієї душі плюнула прямо на лускате ошмаття. І щосили торохнула банкою об підлогу. Потім стрибнула зверху й заходилася топтати каблуками осколки скла й шматочок шкіри.

— Щоб тебе перекосило! Щоб ти ласти склеїв, гад! — викрикнула вона просто в пику, на якій зблискували червоним вогнем очі.

Хазяїна персня вигнуло дугою, заламуючи набік. Руки потягло одну до одної, немов їх зв’язала невидима мотузка. Приліпило долоню до долоні. Коліна міцно притисло одне до одного, начебто по стійці «струнко»…

— Котися звідси! — горлала Ірка, пританцьовуючи на шматкові шкіри.

Хазяїн персня скрутився колесом… і викотився за двері. За ним, немов цуцик на поводку, поповзла виплюнута Іркою змія. Крик у великій залі здійнявся до оглушливого крещендо й стих. Розпався на окремі схлипи, бурмотіння голосів, вигуки «Міліцію!» і гучний голос завідувачки:

— Тихо! Ніякої міліції! Ми пристойна лікувальна установа!

Ірка визирнула у фанерні дверцята. Ні зміючок, ні їхнього хазяїна в залі не було. Лише збуджені, розхристані лікарки й поперекидані столики з ліками. Посеред усього цього погрому стояла старшокласниця Люда, нервово бурмочучи крізь засунутий у рот палець:

— Змії повзають… Страз від Swarowski висвердлили… — Вона перестала обмацувати постраждалого зуба й палко та переконливо вигукнула: — До державної лікарні більше не піду! Хоч зі школи виганяйте!

Ірка тихо відійшла назад. Поміж битих пляшечок важко заворушилися. Тримаючись за чоло, хірург Вадим Петрович сів посеред осколків.

— Де… цей… псих?.. — запитав він хрипло.

— Утік, — повідомила Ірка й, подумавши трохи, додала: — Ви його прогнали.

— Не пам’ятаю, — чесно сказав хірург, обмацуючи голову, що аж гула. — Головне — змії! Дресирувальник, чи що, із цирку? Або з лабораторії якоїсь… Ти як, ціла?

Ірка кивнула. Фанерні двері вкотре прочинилися, змушуючи дівчинку нервово здригнутися. Досередини зазирнула роздратована фізіономія Баби Катрі:

— Ну, звісно ж! Якщо якісь неподобства — Хортиця десь неподалік, — пирхнула вона на Ірку. — Де решта? Куди розбіглися? — І, не чекаючи відповіді, класуха зникла.

— Дівчинка, між іншим, пережила стрес! — обурився хірург. — На неї напали! — крикнув він услід Бабі Катрі.— Ну й училка в тебе! — Він подивився на Ірку, і в його очах можна було прочитати бажання зробити що-небудь гарне для бідолашної, постраждалої дівчинки. Обличчя хірурга засяяло радісною посмішкою. Він придумав! — Давай, сідай швиденько, я тобі хоч зуб у порядок приведу! У мене своя заничка матеріалів є…

Ірка позадкувала:

— Може, не треба? — жалібно попросила вона. — Ви ж самі кажете, що стрес!

— Давай, давай! — Вадим Петрович майже силою посадив Ірку в крісло. — У мене американський переносний набір, чудо мініатюризації, я з ним до пацієнтів додому виїжджаю. — Він нашвидку розпакував невелику валізку, і перелякана Ірка побачила бормашину. Маленьку, але із цілком серйозними свердлами. Ірка зрозуміла, що просто так вона із цієї проклятої лікарні не вирветься.