Розділ «Чаклунство за наймом»

— Незручно якось вийшло, — пробелькотів він. — Я зовсім про нього забув.

— Я так і думав, так і думав, — чолов’яга підвівся й утер спітніле обличчя. Рубін на його обручці криваво зблиснув. — Я не ображаюся, ні. Я все розумію! Ви, мабуть, були заклопотані якимись дуже важливими міліцейськими справами. — Батько-втікач, як і раніше, звертався до майора, але його погляд раз у раз ковзав по трійці дітлахів, весь час зупиняючись на Богданові. І, як і раніше, цей чіпкий, пронизуючий погляд аж ніяк не поєднувався із жалюгідним, наляканим белькотанням. — Але, може, хоч тепер ви мене вже відпустите? Я з’явлюся до суду, слово честі.— Чоловік притулив вільну руку до серця. — Дітьми присягаюся!

— Тими самими, які вам не по кишені? — посміхнувся майор. — А може, нехай забирається геть? — тихо спитав він Ірку.

Та заперечно похитала головою:

— Пізно, почне бігати по коридорах і невідомо в що вшелепається. Нехай уже сидить на одному місці, цю ділянку ми вже відробили.

— Але мені тут дискомфортно, підлога така холодна, а в мене ревматизм! — почувши її слова, закричав «в’язень батареї». — І ніч страшенно довга! Я навіть не знаю, котра година! — Він виразно зиркнув на майора.

— Ну, цій біді ми зарадимо, — добродушно заявив майор.

— Правда? — чоловік аж засвітився на радощах. — Чудово! Я, чесно кажучи, звик до цього годинника, і до костюма він пасує… — Він осікся.

Майор зняв із зап’ястка величезний, наче будильник, «командирський» годинник. Застебнув його в чоловіка на руці, критично глянув, як той виглядає, і задоволено кивнув:

— Справді, пасує,— він схвально поплескав чоловіка по плечу й поквапився за товаришами, котрі рушили вперед.

Розділ 15

Закляття на бачок унітаза

Вони стояли в невеликому тамбурі: з одного боку — сходи на другий поверх, з іншого боку — двері в круглий дворик, до вольєра з кавказькими вівчарками. Звідти долинав тривожний гавкіт псів, які, зачувши поблизу вовків, кидалися на сітку.

— Вам знову знадобиться мій кинджал? — тихо запитав майора Богдан.

— Він не твій, він — власність корпорації,— склочним тоном заявив Іващенко.

— Усі бізнесмени — жлоби, — осудливо зауважив майор і, витягши з кишені золотий «Ролекс», начепив його собі на руку. — Схиблені на дорогих штучках. Простішим треба бути, простішим…

Майор помилувався сяйвом годинника, задоволено зітхнув і кинув турецький кинджал собі під ноги. Величезний вовк-ватажок підбіг до нижньої сходинки.

— Зараз підемо, — кивнула Ірка на нечутне для решти людей запитання. — Тут більше ніде сховатися.

Дівча глянуло на стіну під сходами. Не пластик, не гіпсокартон, навіть не цегла, а старий сірий бетон, що напевно стояв тут із дня будівництва будинку. Прокладати сюди таємні ходи — замучишся.

Ірка поставила ногу на першу сходинку. Вовки, раз у раз зупиняючись і насторожено водячи вухами, тихо, один за одним прослизнули мимо й сховалися на другому поверсі. За ними, позираючи на спізнілу подругу, на сходи піднялася Тетянка, а за нею й Богдан. Тільки Іващенко продовжував тупцювати за Ірчиною спиною. Дівча роздратовано шморгнуло носом — ну чого застряг, йшов би вже! — і знову із сумнівом уп’ялося в капітальну стінку. Ірка завагалася, поглядаючи на друзів, які нетерпляче очікували на неї.