Розділ «Чаклунство за наймом»

— Я анітрішечки не боюся! — рішуче смикнула плечем Ірка. — Краще за своїми пильнуйте! Я наказала біля сходів вартувати, а не на них. На другий поверх потім підемо, якщо тут нічого не знайдемо.

Тетянка й Богдан озирнулися. Далеко в кінці коридору швидко промайнув вовчий силует. Схоже було на те, що вовкулака, який піднявся сходами, знову зістрибнув назад на сходовий майданчик.

— Ірко, а звідки ти знала, що він поліз на сходи? Їх же звідси не видно! — спитала здивована Тетянка.

— Я? Що за дурниці! Нічого я не знала. Ну як я, по-твоєму, могла знати, якщо сходів звідси не видно? Я взагалі до них спиною стою!

— А він звідки знав, що ти знаєш? Ти ж тихо говорила! — устряг у розмову Богдан.

— Вовчий слух, мабуть, — знизала плечима Ірка. — Ще запитання є, чи будемо працювати? Наш наймач незабаром лусне від злості.

Розділ 14

Корпорація навиворіт

Ірка перебільшувала. Іващенко чекав, і на його обличчі вимальовувалася не злість, а терпіння й покора. Чи то він сприймав дитяче перешіптування за частину чаклунства, чи то просто твердо вирішив не втручатися. Від злості була готова луснути сама Ірка. Вона геть не розуміла, що відбувається довкола неї й із нею самою!!!

Це Тетянці вона могла морочити голову — мовляв, знати не знаю, що там вовкулака на сходах робить, і взагалі я його звідси не бачу… Але ж обдурити себе було куди складніше. Так, вона не бачила вовків, але вона їх… відчувала. Кожного з них. Вона знову відчувала те сильне, виразне, що Ментівський Вовкулака називав нюхом і що було так не схоже на звичайні, звичні запахи. Слухом, що загострився до нелюдської межі, вона чула, як вовкулаки беззвучно снують по коридорах. І ще вона просто знала, відчувала всім своїм нутром, де перебуває кожен із них. Її слова про вовчий радар зненацька стали реальністю, і центром цього радара була вона сама, Ірка Хортиця.

Не можна сказати, що вона дивилася очима вовків, але якимось чином тварюки миттю повідомляли їй про все, що бачили, чули, нюхали, про все, від чого їхня шерсть ставала дибки, а сильні ноги напружувалися. Очікування боротьби зовсім не лякало, а п’янко вабило передчуттям полювання. Справжнього полювання на сильну, хитру здобич. І тріумфальний мисливський клич клекотав в Ірчиному горлі, лоскотав ніс, наче бульбашки мінералки.

Несподівано їй стало весело, і навіть чергове зникнення кольорів перед очима її більше не лякало — навіщо вони взагалі, адже зараз ніч? Головне, що тепер вона бачила все довкола неймовірно чітко. А ще відчувала: бажана здобич десь поруч. Причаїлася й стежить за ними з укриття настороженим поглядом. Здобич готова тікати й заплутувати сліди, вона навіть готова до боротьби, але страх уже закрадається в її серце, бо вона побачила зграю, яка йде по її сліду. Залишилось тільки виманити дичину зі схованки.

Ірка торкнулася піджака, що висів у неї на руці, струснула його й хижо посміхнулася:

— Будеш у нас замість свого господаря.

Ірка запустила одну руку в рукав, а іншою штовхнула двері найближчого офісу. Тихесенько рипнувши, ті прочинилися. Відьмочка заплющила очі, зосереджуючись:

— Цеглина до цеглини — стоїть будована мурина, а хто той мур складав, хто його будував — того й влада. Володарю своєму підкоряйся, будівнику відкликайся. Секрети відкривай, що сховала, — вивертай… — різким ривком Ірка вивернула рукав піджака.

Стіна луснула, мов напнута на барабан шкура, її розірвало буквально вдрузки.

Столи, стільці, комп’ютери, канцелярське приладдя, шматки якогось кабелю — напханий, перегодований мотлохом офіс здавалося блював, його ніби вивертало навиворіт. Правильний тривимірний простір вигинався в зворотний бік.

Те, що відбувалося, з одного боку, нагадувало малоприємний фізіологічний процес, а з іншого — сцену глобального катаклізму з малобюджетного фільму-катастрофи. Нажахані вовки шугонули в різні боки — тільки пазурі ковзнули по лінолеуму. Але на Ірку все це майже не справило жодного враження.

Замислено оглянувши нутрощі офісу, відьмочка розчаровано похитала головою: