Розділ «Чаклунство за наймом»

— Нічого, майже нічого, присягаюся! Тільки пістолет! Газовий. Переробив. На звичайний.

Майор заревів від обурення. Його обличчя почало змінюватися, видовжуватися й обертатися на вовчу морду.

Зовсім не здивований таким поворотом подій, Іващенко зробив крок уперед:

— Дозвольте, я візьму свого племінника, пане майоре, — і спокійно звільнивши Серьогу з пазуристих лап вовкулаки, бізнесмен поцікавився в хлопця:

— Де ти поставив камеру?

— Он там, на стінці, під бра!

Важкий ляпас швиргонув хлопця до стіни. Він сповз на підлогу, заразом зриваючи і бра, і камеру.

— Виходить, ми маємо справу з озброєним злочинцем, який знає всі наші наміри, — підсумував бізнесмен. — Нам більше нічого зволікати, ходімо.

— Я готова, — Ірка рішуче перекинула через руку піджак компаньйона й попрямувала до дверей. Решта компанії, миттю озброївшись, скупчилася навколо неї. Зчинивши штовханину біля дверей, усі висипали до приймальні. І звідти враз долинув пронизливий жіночий вереск.

Коли Іващенко проштовхався крізь щільну стіну вовкулак, він побачив секретарку, котра сиділа за столом. Очі жінки злякано бігали туди-сюди. Жах у її очах мимоволі поєднувався зі здивуванням. Перед нею стояло семеро дебелих чоловіків у камуфляжі з десантними ножами в руках. Прибульці щільним кільцем оточили темноволосе дівча, яке тримало в руках старий піджак.

— Ви… — долаючи дрож у голосі, спитала секретарка, — ви що, піджак крадете?

— Ні, вони його до хімчистки несуть, — виходячи вперед, сказав Іващенко. — Зараз під час чищення стільки речей зникає!.. Доводиться для кожного піджака озброєну охорону наймати. Зрозуміло?

Секретарка судорожно закивала.

— А чому ви ще й досі не пішли? — вимогливо спитав Іващенко.

— Ви мене не відпустили, — пробелькотіла жінка. — Ви ж самі стільки разів казали: доки ви не відпустите, іти не можна.

Одинадцять пар очей (одна з них належала самій секретарці) з докором глянули на Іващенка. Намагаючись щосили зберігати незворушність, той оголосив:

— Відпускаю. Можете йти.

Секретарка схопила свою сумочку й, тихо прошепотівши: «До завтра», — наче мишка, вислизнула за двері. Було чутно, як вона спочатку намагалася йти спокійно й розмірено, а потім тупіт її підборів зірвався на частий дріб — дівчина стрімголов побігла до виходу.

— Ну, ми нарешті йдемо? — вимогливо спитав Іващенко й першим вискочив до коридору.

Сім десантних ножів устромилися в підлогу. Семеро чоловіків злетіли догори, зробивши переверт. І семеро величезних вовків приземлилися на всі чотири лапи. Шестеро з них легко розбіглися по коридору й сходах, і лише один, дебелий сіро-сивий ватажок, тицьнувся мордою Ірці в бік і пішов поруч, поглядаючи на неї знайомими жовтими очима.