Розділ «Чаклунство за наймом»

— Мені генеральний дозволив, — кинув Богдан через плече. — Можете подзвонити, перевірити.

— Ну що за діла! Мальку паршивому дозволив, а мені обіцяв руки повідривати, щойно до чогось торкнуся! — пробелькотів Серьога, заздрісно поглядаючи, як пальці Богдана повільними пестливими рухами торкаються то шабельного клинка, то пажної гарди.

— Ух ти, турецький, із двома клинками! — захоплено вигукнув хлопчисько і, не витримавши, зірвав із кріплень кинджал. З руків'я в різні боки стирчали два вигнутих леза.

— Ану поклади! Він же гострий! Без пальців залишишся! — закричав охоронець. — Це тобі не іграшка, з ним треба вміти поводитись!

— Уміти? — перепитав Богдан, і на його губах з’явилася замріяна посмішка.

Здвоєний кинджал у його пальцях розвернувся й… закрутився так швидко, що його клинки злилися, обернувшись на блискучий смертоносний пропелер. Немовби сам по собі пропелер перелетів із правої руки до лівої, а потім знову до правої. Богдан різко викинув руку вперед, і кинджал застиг, грізно наїжачившись лезами.

Серьога лише здивовано присвиснув. А охоронець уважно глянув на Богдана і, заблокувавши турнікет, теж рушив до стіни.

— А так можеш? — він зірвав зі стіни довгий мисливський ніж, і важкий клинок запурхав у нього в руках, ковзаючи між пальцями, проходячи лезом уздовж зап’ястка й впиваючись у долоню важким руків’ям.

Богдан лише посміхнувся. Його клинок злетів, закрутився й упав прямісінько в підставлену долоню, потім знову перелетів із руки в руку й хвацько закрутився навколо зап’ястка…

— А це бачив? — збуджено спитав охоронець, показуючи на дворучник. — Нове надходження! Уявляєш, шеф десь у Карпатах знайшов, він ледь не в сільському сараї валявся! Такий меч! Мабуть, якомусь польському лицарю належав, як у фільмі про Богдана Хмельницького «Вогнем і мечем»! Там іще такий пан Потбийп’ятко був, то він дворучником три голови одним махом зносив. Цим мечем можна лицаря в повному обладунку від маківки до сідла розвалити!

Пальці Богдана благоговійно зімкнулися на руків’ї:

— Мені такий навіть не підняти, — прошепотів він.

— Мені теж, — буркнув Серьога, із заздрістю поглядаючи на Богдана, що прилип до меча.

— А тобі й не треба! — відрізав охоронець. — Ти, навіть якщо й піднімеш, то сам собі ноги повідрубуєш на фіг! Тут потрібна людина, що на цьому тямить. Бачиш темні смуги вздовж клинка? — Він знову переключився на Богдана. — Це від проковування…

— Ну все, знайшли спільну мову. Тепер це надовго, — Тетянка смикнула подругу за руку. — Доки вони тут втішаються, ходімо зазирнем у компаньйонів кабінет. Без свідків.

— Навіщо? — знизала плечима Ірка. — Усе одно жодних ідей.

— У тебе жодних, а в мене — цілий вагон! Ну, принаймні одна точно є, — і, злодійкувато озирнувшись на захоплених зброєю чоловіків, Тетянка прослизнула назад до коридору. Ірці нічого не залишалося, як піти за нею.

Тетянка зупинилася біля дверей із написом «Заступник генерального директора» й засунула універсальний ключ в щілину. Замок клацнув, і дівчатка обережно зайшли досередини, а потім завмерли, прислухаючись. Десь удалині їм почувся легкий шурхіт. Чи то миша пробігла (цікаво, у них у корпорації є миші?), чи то просто протяг. Усе стихло.

— То що за ідея? — спитала Ірка.

— Вона в мене давно з’явилася, але тільки зараз як слід проклюнулась, — Тетянка взялася за голову, неначе та була величезним яйцем, а думка — пташеням — І чого ми з тобою зациклились на цьому пошуку з дзеркалом, так, наче інших замовлянь нема? Пригадуєш, у зошиті твоєї бабусі написано, що про людину можна багато чого дізнатися, якщо розпитати річ, яка йому належала!