Розділ без назви (1)

— Ну, мабуть, я до цього трохи причетний. Правда, якщо бути чесним, я не полював, скоріше навпаки, але це довга історія…

Жінка ще раз уважно глянула на мене, але щось після моєї останньої відповіді у ній перемінилося, здається тепер вона дивилася на мене не насторожено, а співчутливо.

— Ви певно голодні? — запитала вона.

— Ну… — протягнув я, раптом усвідомивши, що дуже голодний. — Чесно, був би вам дуже вдячний, коли б…

— Ну, то йдіть до хати. У мене не ресторан, але варена бульба і хліб знайдуться.

— Дякую. Дуже дякую…

Жінка завела мене до будинку, досить бідної селянської господи. Коли я зайшов, очевидно зачувши наші голоси, з ліжок підвелися дівчинка і менший хлопчик, які спросоння запитально дивилися на мене.

— Дядя заблукав у лісі, — мовила вона, пояснюючи їм мою з’яву.

— Дядя заблукав, як тато? — спитав хлопчик.

— Спіть, — замість відповіді сказала жінка. — Чого повставали?

І, вже повернувшись до мене, додала:

— Я зараз швиденько підігрію вам попоїсти, а ви поки скидайте з себе весь цей одяг. Он як дрижаки б’ють.

Малий спитав, чи народилося вже телятко і, отримавши ствердну відповідь, почали з дівчинкою збиратися, щоб подивитись. Жінка, зайшовши до сусідньої кімнати, повернулася з чоловічими речами — сорочка, штани, светр…

— Переодягніться, ви геть мокрі, — простягла вона мені речі. — Думаю, вам підійде.

— Дякую, — кивнув я головою. — Але ж це — чиєсь?

— Чоловікове. Його вже три роки як немає…

— Співчуваю. Що з ним трапилося?

— Пішов до лісу і пропав безвісти…

— Звертались до міліції?

— Звичайно. Хоча що тут міліція зробить. Ви ж самі все бачили… — глянула вона на мене з таким притиском, що я відвів очі.