Розділ без назви (1)

— Я зараз вже збираюся йти. Дякую за гостину — ти був справді добрим хазяїном. Можеш, до речі, піти зі мною. Тебе, гадаю, тут точно нічого не тримає…

Ще раз виглянув і востаннє звернувся до вовка.

— Все, пішов, — тихо мовив. — Тікай краще зі мною, це не місце для живої душі…

Вовк так само запитально дивився на мене. Я махнув наостанок йому рукою і скрадаючись вийшов на двір. Трохи покрутився, аби знайти трубу, і вже за мить рачкував по ній на волю. У трубі на мене знов чекав крижаний потічок, але частину одягу я скинув ще в хижі, і коли знов занурився у неї, намагався тримати його над головою, аби не намочити. Вилізши з труби по той бік муру, швидко одягнувся. Востаннє глянувши на цегляну стіну, що темною масою височіла наді мною, чимшвидше побіг звідси.

Розрахунок у мене був простий — йти узбіччям дороги, що вела до цього будинку, і вийти на трасу, там упіймати машину і дістатися міста. Я зашпортувався, час від часу голе без листя гілля хльоскало мене по обличчю і плечах, але я, як навіжений, біг далі, намагаючись не губити обриси дороги ліворуч від себе. Не знаю скільки це продовжувалося, але я йшов і йшов, поки не почув позад себе шум машини. Можливо, хтось виїхав такої пізньої пори до міста, але був гірший здогад — хтось вирушив шукати мене, чи не вибрався я з темряви ближче до дороги і чи не чалапаю зараз назад до цивілізації. Ця думка мені зовсім не сподобалась, і я заглибився в ліс, намагаючись разом з тим дотримуватись напрямку, паралельного дорозі. Так і рухався, проте згодом мене почали брати сумніви — чи правильно я йду, чи справді дотримуюсь напрямку, що веде вздовж дороги. Зрештою, я таки набрався духу і повернув ліворуч, туди, де мала проходити дорога. Якийсь час продирався крізь чагарі, які чомусь ставали дедалі густіші, а потім зрозумів, що таки заблукав. Дороги не було, і я навіть не знав, де її шукати. Я був сам на сам з темним нічним, незнайомим лісом. Довго стояв, розмірковуючи, що робити далі. Варіантів не було жодних, крім одного — йти далі. І я пішов, молячись подумки, аби знову не побачити перед собою високу цегляну стіну.

Йшов лісом, залитим місячним сяйвом, був легенький морозець, проте він навіть не відчувався — такий я був змучений і спустошений. Згодом я опустився на землю, зіпершись спиною об дерево, і звернув увагу на нічне небо. Чисте, ясне морозяне небо, з якого світив місяць і дивилися на мене тисячі й тисячі зірок. Я закрив очі. Холод остаточно відступив, мені стало спокійно й затишно. В уяві зринула картина — ми всі разом — я, Сем, Грінспен сидимо за столом на кухні у нашому домі, п’ємо пиво, щось жваво обговорюємо, на кухню заходить Віка, починає нас за щось відчитувати, ми у відповідь сміємося, вона кидає щось у наш бік. Ми сміємося вже всі разом. Потім бачу Тоню, що безмовно спостерігає за нами крізь вікно. Я підходжу до вікна і щось їй кажу. Здається про те, аби вона була обережнішою, аби їхала звідси, бо тут небезпечно, а я дуже-дуже за неї переживаю. Проте вона нічого не чує по той бік шиби, яку не можна ні відкрити, ні вибити, лише дивитися. Я кричу — від безпорадності — мій крик переходить у вовче виття. Добре, що прокинувся. Відкрив очі і побачив майже над собою темний вовчий силует із закинутою догори мордою. І почув виття. Я ворухнувся — і двоє вже знайомих мені очей-жаринок вперлися в мене. Вовк відстрибнув. Я піднявся на ліктях і тихо, аби не налякати чи не спровокувати вовка, заговорив до нього:

— Привіт, вовчику. Ти теж вибрав свободу? І йшов за мною? Дякую, тобі. Дякую, що не дав заснути тут назавжди.

Очі вовка блимнули, наче прощаючись зі мною, і його силует розтанув у темряві. Але, дивно, у тому місці, де щойно був вовк, щось і далі світилося. Це світло йшло здаля, пробиваючись крізь лісові нетрі, вочевидь, там за деревами мали бути людські оселі. Схопивсь на ноги і тихо сказавши «дякую» в бік темних хащів, в яких щезла вовча постать, рушив на світло.

Я таки вийшов до села, яке, коли б не один чи два вогника, виглядало би геть пусткою у нічній пітьмі. Навіть собаки тут не валували, може ще спали, а може їх і не було. Я пішов на вогник, що світив серед пітьми. Дійшов до однієї садиби, на подвір’ї якої горіла лампа. Відкрив хвіртку, очікуючи собачого гавкоту, але так його і не почув. Зрештою, зайшов у двір і зупинився, роззирнувся навколо. Раптом почув позад себе чиїсь кроки. Обернувшись, побачив жінку середніх літ, що пильно і трохи налякано дивилася на мене.

— Драстуйте, — мовив я.

— Драстуйте, — відповіла вона насторожено. Складалося враження, що вона ось-ось побіжить.

— Вибачте, що так серед ночі. Я заблукав, а у вас, у єдиних, тут світилося…

Жінка так само насторожено дивилася на мене. І тут я побачив, що її руки були в крові. Вона, очевидно, перехопила мій погляд, бо одразу пояснила:

— Теля тільки-но народилося. Приймала пологи…

— Ясно, — кивнув. — А то аж налякався.

Очевидно останні мої слова трохи заспокоїли жінку.

— І довго лісом ходили?

— Так, — похитав головою. — Довго…

— Я чула з лісу гавкіт собак вчора вдень, там, мабуть, полювання було. Ви не звідти? — мовила вона, уважно глянувши на мене.

Я зам’явся на хвилю: