Розділ без назви (1)

— Так, дуже.

— Сволота. Просто сволота.

— Справді я дзвонив тобі, Андрію, бо хотів попередити, аби ти був обережніший.

— Та що я… Ви малому якось допомагаєте?

— Так, саме збираємо йому чергову передачу в лікарню.

— Це добре. А що з цими виродками?

— Ну ми тут дещо готуємо.

— Якийсь черговий самовбивчий план?

— Я не хотів би про це говорити по телефону…

— Ну що ж, тоді щасливо. Бережіть себе.

— І тобі хай щастить.

На цьому Грінспен поклав трубу. Я поклав мобільник на стіл і якийсь час просто дивився на нього. Потім рвучко схопив його і шваркнув об стінку. Той розлетівся на частини так, що, зрештою, трохи охолонувши, я був змушений лізти під стіл — здається десь там впала сим-карта з розбитого телефону.

За три дні я вийшов у передвечірніх сутінках з таксі коло нашого дому у місті. Стояв тихий, спокійний вечір, хвіртка, як це завжди у нас водилося, виявилася прочиненою, і я тихо зайшов у двір. Підійшов до єдиного вікна, що світилося, це було вікно кухні, в якій якраз трійця моїх друзів спокійно та мирно пила чай, про щось розмовляючи. Я дивився в сутінках крізь шибу на них, було щемке відчуття повернення додому. Ще кілька днів тому я думав, що назавжди залишу це місто, своє колишнє життя. А тепер стояв перед цим вікном і розумів, що просто брехав собі. Лaмаюр був не десь там у Карпатах, Тибеті чи ще бозна де. Він був тут — за цією прочиненою хвірткою, у цьому будинку, де світилося зараз єдине вікно.

Я штовхнув двері і зайшов. Друзі про щось голосно говорили, певно тому нічого й не почули. Я лишив речі в коридорі і зробив крок в освітлений квадрат кухні.

— Привіт, — мовив я.

Всі присутні обернулися до мене, в їхніх очах читалося здивування. Очевидно, моя з’ява стала для них справжнім сюрпризом.

— І тобі привіт, Андрію, — першим привітався Грінспен. — А ти реально можеш здивувати. Ніхто не сподівався, що ти зараз тут з’явишся.

— Якщо відверто, я й сам не думав. Але… Як у вас тут справи?

— Та як, — похитав головою Грінспен. — З того часу як я з тобою розмовляв, мало що змінилося. От зараз радилися, як краще допомогти малому.

— Те що сталося — йому немає назви.