Розділ без назви (1)

— Андрію, ти просто не бачив малого, — втрутилася Віка. — Коли я вперше побачила його у лікарні — у мене серце стало.

— Ну зараз йому все-таки трохи краще, — сказав Сем. — Хоча направду — оприходували його добряче…

— Та що ми все про погане та про погане, — знову озвався Грінспен. — Давайте ж гостю бодай чаю наллємо…

Чаєм виявилася пляшка червоного вина, яка вже давно чекала свого часу. «Чаювали» ми приблизно годину, поки Віка не заявила, що збирається спати. Коли вона пішла, Сем трохи попорпався у шафі і видобув ще одну пляшку червоного, на цей раз міцнішого. Минуло зовсім небагато часу, і в пляшці лишилася лише половина.

— То які у вас плани? — мовив я, похитуючи залишки вина у фужері.

— Щодо чого? — невинним голосом спитав Грінспен.

— Ти сам знаєш щодо чого.

— Ну… — протягнув Грінспен, з-під лоба кинувши короткий погляд на Сема. — Вони ще не до кінця оформлені..

— Гриню, не тягни кота за хвіст.

Цього разу Грінспен прискіпливо глянув на мене з-під лоба.

— Андрію, а для чого це тобі?

— Ну, я ніби теж дотичний до цієї історії… Скажімо так, я теж доклав рук до того, що сталося.

— Саме тому ти вернувся?

— Можливо.

— Добре, — видихнув Грінспен. — Якщо коротко — ми хочемо вбити власника холдингу.

Я примусив себе посміхнутися:

— Це такий у вас новий жарт?

— Ні, це не жарт. Це — серйозно.

У мене перед очима раптом постала бачена раніше фотографія власника холдингу з кімнати Грінспена з намальованою на ній мішенню.

— Ви вважаєте його основним винуватцем?