Розділ без назви (1)

— Саме так. До речі, часу лишається все менше.

— Ну то не будемо його гаяти. Поїхали?

— Поїхали.

Сем завів мотор. Ми трохи покружляли містом, поки, зрештою, не зупинилися майже на околиці, над річкою серед пагорбів, там де починалася одна з трас на південь. Сем дав задній хід і ми, підстрибнувши на кількох вибоїнах, заїхали у якийсь відбійник.

Я вийшов з машини і роззирнувся навколо. Людей ніде не було. Частина дороги перед нами була перекрита, очевидно там ішов ремонт.

— Ну ось, це воно і є, — промовив Сем, зупинившись коло мене. — Бачиш, як я і казав тобі — дорога в перманентному ремонті, для проїзду вільна лише одна смуга.

— І він саме по цій дорозі завжди їздить?

— Саме по ній і саме в цей час.

— Як завжди, зі всім своїм почтом — водієм, охороною?

— А от і ні. Як ти кажеш, Андрію, часи змінюються. Уяви собі, їздить він сам. І машина зараз у нього дещо скромніше.

— Просто аж не віриться. І чого це раптом?

— Подейкують, він зараз вчергове прагне проскочити кудись наверх, до влади. Тому, певно, і не хоче дуже світити всі ці свої понти. Зараз за цим люди слідкують, хто до кого і на чому під’їжджає. Та, зрештою, чого йому боятись? Гринь на тому світі, ти десь в лісах пропав, я на фронті. Життєвий простір розчищено, дихай собі на повні груди…

Сем витягнув цигарки, запропонував мені, я відмовився, він затягнувся сам.

— Я тут колись давно проїжджав. Таке враження, що цей ремонт тут вічно, — порушив я мовчанку.

— Ну останніх років десять — так точно, — усміхнувся Семен. — Безпрограшна справа по освоєнню коштів…

— Що там у тебе? — спитав я.

— Зараз побачиш, — мовив Сем, і, обійшовши машину, відкрив задні двері. Наступної миті він витягнув з машини якусь зелену трубу середнього розміру.

— Це ж?.. — завмер від здивування я.

— Саме так, — кивнув Сем, усміхнувшись. — Це гранатомет.

— Не занадто для легкової машини?