Розділ без назви (1)

— Е-е-е, перепрошую, — почув я раптом свій голос. — Нас попросили привезти цю людину на співбесіду до юристів.

— Юристів? — задумливо перепитав сухорлявий і одразу ж додав: — Ну так ми і є юристи. Найкращі, правда? — мовив він, знову механічно усміхнувшись до своїх товаришів.

Ті весело гигикнули йому у відповідь.

— Вибачте, — почув знов я свій голос. — Але я не брався возити людей до катів.

Сухорлявий перестав сміятися так само різко, як і почав. Його очі злісно зблиснули:

— Диви який борзий, — змірявши мене важким поглядом, мовив він.

— Вибачте, — раптом у наш діалог втрутився Сем, повільно затуляючи мене собою від гострого погляду співрозмовника. — Мій друг, можливо, трохи різкий, але Василь Петрович нас насправді не досить повно поінформував. Через це, мабуть, і все це непорозуміння…

Сухорлявий перевів тяжкий погляд на Сема:

— І шо?

— Дозвольте ми передзвонимо зараз Загоруйку і уточнимо, — здається, я ще ніколи не чув від Сема такого смиренного тону.

Наш співрозмовник звів брови, ніби від здивування, але цього виявилося досить, аби Сем витягнув телефона.

— Засунь назад, — тихо мовив сухорлявий. Сем застиг з мобілою в руці. Цієї миті я побачив, як напружилися і загострилися всі риси його обличчя.

— Тут не бере, — недбало махнув рукою сухорлявий. — Піднімися наверх. Ей, Дімка, — він зробив знак одному зі своїх підлеглих. — Допоможи хлопцям вибратися, а то вони тут ще заблукають.

Здається Сем тихо видихнув, після чого кивнув мені головою:

— Пішли, подзвонимо…

Я повернувся, аби йти.

— Бувайте хлопці, — озвався Грінченко з-за моєї спини.

— Ми повернемося, — мовив я до нього.

Грінченко якось по-особливому, ніяково, посміхнувся до мене, ніби прощаючись. У цей момент до нього ззаду підійшли сухорлявий і один із «юристів», здається, хтось із них поклав йому руки на плечі.

— Давай, давай, йдемо, — почув я десь згори голос Сема.