Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Ти людей позбирав?

— Не йдуть!

На пустирі біля Корита, як рибалки на льоду, човпіли Базука, Веня та інші ланці, що пізнали вчорашній ловецький азарт. Вони завмерли над кротовинами в зосередженому мовчанні. Лише зрідка розтирали змерзлі плечі, незлостиво клянучи холодний атмосферний фронт.

— Пішли Захура шукать. Ти район знаєш, — кинув Нельсон Базуці.

— Тсс. Я тут пожду. Мо’, ше шось вилізе, — прошепотів Базука. — А потім коло Корита прочешем з усіх боків.

— Поназбирували тої нечисті, а все вам мало… — докоряв Пабло.

— Сарадіп, я щас дірок у тобі наверчу і спереду, і ззаду! — обрубав його Веня, мацаючи свої штирі, імплантовані в кулак. На його голову, обмотану брудно-зеленою камуфляжною банданою, сіла сиза пір’їна. Голуб промайнув над землею, та не наважився сісти.

Нельсон вийшов із будки Кабигроба, опустив так і не розряджений самостріл. Зиркнув на розпухлі від порожнечі навколишні сараї, на посипану попелом доріжку перед хатою. Життя у цих місцях видавалося чимсь цілком недоречним.

— В хаті голяк. Обійдем, — махнув Нельсон розгубленому Пабло.

Вони обігнули халупу, зазирнули в нужник без даху — чотири кілочки, обтягнуті квітчастою цератою. Всередині, на краю ями, лежав напівмертвий птах, придушений сильцем. Кліпати ще міг, але голови не зводив — знав, що вже прилетів.

— Чого він птичку не з’їв? — задумався Пабло вголос. Над бляшаним переніссям у нього з’явилася зморшка задуми.

Нельсон наступив на в’язку колючого дроту з налиплими обривками старих газет. Шип пробив стерту підошву, кольнув п’яту, як недобрий здогад — душу. Піщана поземка стелилася під ногами. Огорожа з профнастилу, що колись оточувала обійстя, упала. Лише стовпи подекуди стриміли, наче зуби велета.

— Не пойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать — і вже сам себе не находиш, — проказав Нельсон похмуро.

Він не знав, що робити далі. Точніше, запевняв себе, що не знає, в слабодухому намаганні відтягнути прихід поганих новин.

— А як це воно — мужика любить? — брякнув Нельсон знічев’я.

— Важко, — зітхнув Пабло.

Гена задивися на те, як квапливо одягається Майя, плутаючи холоші комбінезона. Він переможно защепив штани.

— Було круто, дялбакус, — промовив самовдоволено.

— Та не дуже, рабой, — скривилась Майя.

Вона закуталась у шарф, зсутулила плечі й запхала руки в благеньку муфту. У цю мить її коробило від власного тіла — навіть міліметра своєї шкіри не могла бачити.