Розділ «Тарас Антипович Помирана»

На бетоні він завважив яскравий сріблястий пакет, підчепив його пальцями.

— Це шо за йухан? — спитала Божена, переводячи дух.

— Котячі горішки. Будеш?

— Буду, — сказала Божена. — А шо приніс?

— Та от, цяцьку найшов, туловище з дерева виріжу, — показав Нельсон голову ляльки.

Між будівлями сновигав Пабло. Його сухорлява мурашина постать то зникала під покрівлями трущоб, то кулею вилітала з них, петляючи поміж мертвих кварталів Депо.

— Захур! — кричав Пабло у загачені сміттям сараї, підвали, горища.

— Захур! — волав він у проломи асфальту і тріщини стін.

— Захур-хур-хур! — механічно відлунювало у висохлих колодязях.

Цей підлий уламок селища мовчав, прикрившись зморшкуватими повіками дахів. З халабуди під толем вийшов Базука.

— Ти не бачив його тут? — підбіг Пабло.

— Голубця твого? Нє, — позіхнув Базука.

— А Кабигроб де живе?

— А шо, і Кабигроб — голубець? Хо-хо…

— Та ніколи шутки шуткувать! — нетямився Пабло.

Базука показав на сусідню перекошену стайню з дерев’яними ворітьми. Вона була надто вбога навіть для коритян — ці ребра кілків, що повилазили зі стін поміж кім’яхами глини, ці зламані рами вікон, цей шифер на даху, як скресла крига, безладно нашарована під тиском течій.

Всередині було майже порожньо. У побуті Кабигроб обходився мінімальною кількістю речей. Можна було подумати, що тут жила людина з твердими принципами. Пабло поворушив ногою товсту облізлу ковдру, скинуту з дивана. Її вата просякла свіжою кров’ю.

З-під Корита несло тухлим силосом. Нельсон постояв у теплих випарах, поки голова не пішла обертом. Передчуття були надзвичайно приємні: чорнуха незабаром битиме ключем. Він навіть підстрибнув від надлишку енергії, прошкуючи додому через пустир. Але назустріч ішов Пабло. І одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, наскільки він розчавлений.

— Захур вночі пропав, — вимовив Пабло, мало не плачучи.

— Де він міг діться?