Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Як почуєш, шо нема чим дихать, крикни — витягнем. У шахтах воздуху мало, — порадив Нельсон.

Вага Пабло була вельми скромною, тому стара мотузка лише затріщала, але витримала його. Зверху було чути, як Пабло сопе на дні колодязя, звільняючись від пут.

— Тягніть! — врешті гукнув він.

Об внутрішню стіну шахти заскреготав інвалідний візок. Виявилося, що рама в нього зламана, одне колесо — погнуте, іншого не було взагалі. Нельсон відчепив цей брухт і кинув вірьовку з петлею вниз. Пабло трохи підскочив, аби упіймати мотузку і наступив на шось м’яке. Він нашарив рукою зім’ятий одяг — сорочку й штани. Пробував розгледіти, але було надто темно.

— Ти шо там — завтикав? Вилазь, йухан, — долинув голос Нельсона.

Пабло вдихнув запах сорочки і впізнав його. Тепер погасло і те внутрішнє світло, яке ще носив у собі.

Щойно почали обшукувати квартал, як стало сутеніти. Лігво Кабигроба могло бути де завгодно — у підвалах і на горищах, у складських руїнах і цехах, у конторських халупах. В околицях його не знайшли, як і тіла сердешного Захура. Нехотя протоптавшись колами, почали розбредатися. Пабло, ані слова не зронивши, поволочив ноги геть від Депо. Вірьовка так і висіла в нього на поясі.

— Терло збирать, чи шо… — мовив Базука.

— Луччє не казать людям. Воно заразне. Один почав убивать — і другий дума, шо вже можна. Люди з інтересу таке творять… — укутався в брезентову накидку Нельсон.

А самого розривало від спогаду про Кальмана — як тепер умістити в собі все, що зроблено? «Шо я роблю, шо я таке роблю…»

У присмерку, над паруючим, як казан, Коритом гойдався рій поліетиленових пакетів. Надуті теплими випарами, вони підлітали вгору, а ледь-ледь охолодившись, знову осідали вниз. Враз їх змело важким ривком вітру. Нельсона осліпила блискавиця, і після її короткого спалаху на селище налягла гроза. Він бачив усе тьмяно, наче крізь мішок, одягнутий на голову. Грім чомусь відлунював автоматними чергами — все ближче, ближче. А потім зовсім поруч упали перші горошини граду, і залишалося тільки накрити руками голову й побігти.

Базука бачив сон, нібито на Кориті виросло велике дерево з жолудями. Коритяни посідали навпочіпки під розлогою кроною, чекаючи, поки жолуді почнуть падати. Він же з нетерплячки поліз по стовбуру догори. І так легко йому давався цей підйом, і так добре йому було, що він вирішив нарвати жолудів для всіх. Але всівшись на гіллі, раптом побачив, що дерево рясніє не жолудями, а людськими головами — мертвими, зморщеними й почорнілими. Базука почув свій здавлений крик і прокинувся.

— Не пищи, дурних побудиш, — проказав хтось зовсім поруч. Біля ліжка, на табуретці сидів Кабигроб, знехотя граючись кольоровим гумовим браслетом. Його щоку — від вуха аж до бороди — розтинав свіжий шрам. Базука кинувсь до дверей, але згадав, що він у себе вдома, й рештки гідності повернулися до нього. Після першого переляку прийшла злість. Базука вихопив з-під ліжка свій заточений прут.

— Но-но, хотів би я тебе рішить, то прийшов би поночі й порішив би. Як один мене намірявся… — повів Кабигроб, торкнувши борозну шраму.

— Так це ти Захура… — опустив Базука свій «спис».

— А шо робить? Не я — так мене.

— Ну, убив. Так оддай похоронить.

— Е, не вийде. Кості одні осталися, та й ті ше можна примінить.

— Ти шо?.. — вражено вичавив Базука.

— Ой, усі про те думають, тіки бояться попробувать, — кинув Кабигроб.