Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Там у тебе птичка піймалась. Чуєш — шарудить.

— Ти приперся, шоб це мені сказать?

— Нє. Я через Дану.

— Ну?

— Слухай, шо ти твориш?! Я тебе не пойму! — почав Нельсон.

— Шо я творю? — обернувся Капрон. — Я коли міну витягав, то ти не питав, шо я творю! Ніхто не питав. А я для вас…

— Та не було ніякої міни! Ти ж в ангарі руку всунув під гусеницю!

— Не кажи мені таке! Язик вирву, — звівся Капрон на ноги, але зразу ж і сів. Він важко ковтнув слину. — Води нема в тебе?

Нельсон подумав, що від голоду й спраги у Капрона в мізках сталося щось непоправне.

— Знаєш, я тобі секрет скажу. Якшо жінку толково любиш, то не хочеться її бить, — мовив Нельсон дидактично.

— Хе-ех, шо мені та любов! — заскреготав Капрон. — Думаєш, мені інтересно воно, це саме? Не хочу я. Мо’, я смисла шукаю — чого ми такі, чого ми так живем і шо ми робим одне з одним?

— Ти, Капа, менше думай. Воно в тебе криво виходе, — наваживсь дати пораду Нельсон.

— Давай луччє бабами міняться. Ти мені повну, а я тобі пусту, — знайшовся Капрон.

— Харе гнать, торванабой! — схопивши Капрона за барки, Нельсон вглядівся в чорноту його ока. Десь там, на споді, розгорався пломінь божевілля.

Дощ рівно шумів, тихий, важкий і холодний. Нельсон відчував його на плечах, як ношу. В калюжі плавала голова гумової ляльки з рудими кучерями і яскраво-червоним ротом. Нельсон озирнувся навколо — чи ніхто не бачить. Але коритяни поховалися в своїх закамарках, заклопотані збором вологи. Він підібрав голову іграшки і, тримаючи за волосся, витряс воду. Раніше нізащо не звернув би уваги на такий неїстівний предмет.

Корито темніло в пелені потоків. Із руїн сортувальної станції змивало розбухлий тиньк. Кротодил замовк, і Нельсон знав, що це — назавжди. Черевики промокли, що цілком влаштовувало. Гнітюча необхідність бути сильнішим, ніж інші, тимчасово відступила. Дощ ніби спиняв час, нівелюючи потребу в будь-якій активності. Він був останнім даром, за який не треба було боротись. Він заповнив пробіли між живим і неживим. Нельсону навіть здалося, що це навколишнє замирення прийшло надовго.

Під’їзд зустрів його жіночим вереском. Майнула підозра, що це з Даною сталася істерика. Але, забігши всередину, Нельсон виявив, що там розлючена Божена скубе Майю: порвані бретельки комбінезона вже метлялися в різні боки, з нагрудної кишені щось посипалося на сходи. Майя, особливо не покладаючись на свої кволі руки, силкувалася ввігнати в суперницю зуби, поки та витирала нею стіну.

— От! — крикнула Божена остовпілому Нельсону й отримала укус у передпліччя. Вона відскочила і вдарила Майю протезом з дальньої дистанції. Майя зачепилась об стулку дверей, вивернула її і брьохнулась у мокре місиво перед під’їздом. Божена ринулась, як футболіст — на добивання, але Нельсон згріб її в обійми.

— От! До тебе вона прийшла! Мале, дурне, а вже шмара! — сичала Божена.

— Ти дитину виплюнеш, як будеш так гарцювать, — урезонив її Нельсон.