Розділ останній, у якому все закінчується назавжди і починається знову…

– Емілію? – хлипнув Михайло на її животі.

– Твого демона! Його немає. Ти вільний. Усе буде добре, вір! – зашепотіла вона, не знаючи, бреше вона йому чи говорить правду, але відчайдушно мріючи, щоб це було правдою й у неї вистачило сил. – Ти віриш мені? – заглянула вона в його розгублені зіниці. – Віриш, правда? Ти ж бачиш, це – я. Я не божевілля, Михайле, я – жива.

Він потягнувся до неї, невимогливо, невпевнено, по-дитячому. Вона подалася вперед, стикаючись із ним, – його губи були м’якими і беззахисними. його руки, що ковзнули по її шиї, були прохальними і боязкими. його очі з роз’їденого міллю оксамиту запитували її…

– Так, – прошепотіла Марійка із запізненням на дев’ять годин і дев’ятнадцять років.

І заплющила очі.