Розділ останній, у якому все закінчується назавжди і починається знову…

…Тепло. Запах, різкий і знайомий, потягнув її назовні. Марійка чхнула і прокинулася. Вона сиділа на теплій, покритій хутром лаві в кімнаті з низькою стелею і встеленою золотом підлогою. А перед її обличчям зависла широка чаша з паруючим теплим відваром.

– Випийте, – сказала Василина Андріївна.

Прямо по курсу красувалася Дарина Чуб – як завжди, гола. Обліплена з ніг до голови листям подорожника, весела і, схоже, п’яна, чи то від радості, чи то від випитого пійла, – в усякому разі, в руках у неї була така сама чаша.

– П’ю за дівок чарівної краси! Хто бачив кращих, хай їм повилазить! – бравурно тостонула Землепотрясна, діловито притримуючи листок на лівій вилиці, і поцокалася з такими ж голими відьмами. – А ще, – заторохтіла вона, – всім мужикам мають видавати при вході роги та хвости! А балет танцюватиме чортів канкан! Це що-о-о-то!!! Хлопці раком, хвости ось так! А на кострищі ми спалимо опудало Інквізиції! Вони нас, а ми їх! Правильно, дівки?! Будьмо! За нас з нами і за хрін з ними!

Відьми з готовністю стулили чаші. Віддалік височіла Катерина Дображанська, навколо якої метушилося не менше десяти підлабузниць. Двоє старанно просушували її чорне волосся пухнастим рушником. П’ятеро з трепетом обгортали високе і струнке тіло величезним мокрим простирадлом. Ще троє стояли напохваті.

– А «Гори, гори ясно, щоби не погасло» – це купальська пісня, а зовсім не з казки «Дванадцять місяців»! – торохтіла Дарина.

– Купальська роса зніме будь-яку хворість, а вогонь… – віщала Дображанській прислужниця зі сплутаними мідними патлами.

І вигляд у Каті, що стояла на купі золота в покоях спаленого в XVII столітті замку воєводи і приймала царські почесті від зграї гологрудих відьом, був такий задоволений і умиротворений, немов усе, нарешті, стало на свої місця.

– Випийте, моя Ясна пані.

Марійка слухняно прийняла гарячу чашу з рук Василини і, лиш узявши посудину, помітила: її руки обмотані якимось листям і ганчірками і вже не болять.

– «Земле-Мати, благослови мене трави брати, і трава – я», – буденно буркнула Вася. – Пийте, – повторила вона, – це настій щитника, він допоможе вам знову. Якби не він… – Василина Андріївна спохмурніла. – Це було страшне випробування – вступити у війну, перш ніж сила Києвиць устигне вирости у вас.

– Вирости? – перепитала Ковальова.

– Як кущ. Як дерево, – роз’яснила їй вчителька. – Ніщо в природі не виникає за клацанням пальців. На все потрібен час. І навіть трава не встигне прорости з сім’я за три дні. Здається, – задумливо пробасила вона, – за всю історію Києвиць лише одна опинилася в такій пастці. Але вона була потомственою відьмою і ввібрала з молоком матері все, що ви насилу читали по складах… Однак, на відміну від вас, вона програла. І загинула. Разом зі своїм Містом.

– Коли це було? – тихо спитала Марійка.

– Нашестя Батия. – У відповіді Васі знову почулися вимогливі викладацькі інтонації.

– 1240-й, – інстинктивно видала Ковальова. – Зі 150 тисяч киян живими залишилося тільки п’ятдесят. Десятинну церкву було зруйновано. Київська Русь розпалася, почалося татаро-монгольське іго…

– Добре, давай залік… Ой, пробачте мені, Ясна пані! – непідробно злякалася викладачка. – Сьогодні держіспит у випускників. Нічого не пам’ятають, нічого не знають, як із глухого Сибіру. Не знають навіть…

– Так Києвиці – відьми? – не дала договорити їй Марійка. Але це було не запитання, а лише втомлена констатація.

– О ні, ви не відьми і не святі, – підбадьорливо спростувала її викладачка. – Але водночас і те, і те, а значить, ні те, ні те, – незрозуміло відповіла вона.

Але Марійка збагнула її без зусиль: