TextBook Ковальова похнюплено дійшла до Миколаївського скверу, розкресленого колись садівником Христіані, й безсило опустилася на лаву. Її тіло і вчинки існували окремо від неї, тоді як набряклий і ватний розум відчужено поглядав на них звідкілясь збоку. Безкінечний густий і в’язкий страх закостенів, перетворившись на важке безсилля, що тиснуло до землі. Треба було спіймати таксі, помчати на допомогу Дарині… Але яку допомогу вона надасть їй, притягнувши раритетну й легендарну залізяку, яку жодна з них ледве чи спроможна відірвати від землі? Марійка не знала, кого нічноокий вважав своїм нездатним на помилку Батьком, але точно знала: він таки помилився!
Три князі! Три богатирі! І хто?
Хто?!
Втомлена від життя красуня, безшабашна співачка з клубу «О-йо-йой!» і книжкова дівчина-слабачка, що примудрилася забути азбучну билину: Змія переміг Добриня!
Марійка сумно подивилася на університет, до якого не ризикнула вступати колись, – пофарбований у кольори орденської стрічки Святого Володимира – червоний із чорними деталями.
«Ну і правильно не ризикнула, – спробувала мазохістськи добити себе вона. – Такі, як ти, можуть бути відмінницями тільки в педі. А в універі Святого Володимира тобі б хутко пояснили, який із тебе історик».
Але укол не зачепив самолюбства – вийшов надто слабким і тупим. Ну забула, і що з того? Дивно, що за цей нескінченно довгий день вона не забула, як звуть її саму. А згадала б билину, однаково б прийшла сюди і воскресила автопортрет Васнецова, який вважав, що, на відміну від Богоматері, богатирів можна писати з кого завгодно!
Але обуритися легковажним вчинком Васнецова теж не вийшло. Не був Віктор Михайлович легковажним і ким завгодно не був. І там, за червоним рогом стіни Володимирського університету, навпроти університетського ботанічного саду, стоїть і понині розписаний ним найкрасивіший у світі Володимирський собор. І щоразу, заходячи туди…
«О, ні!»
«Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»
Марійка страшно вищирила щелепу і схопилася за груди. Серце затиснуло в плоскі металеві лещата і вже не відпускало. Стало важко дихати. І нестерпно жити.
За все своє недовге життя Марійка жодного разу не завдавала собі клопоту власним віросповіданням, але, як і більша частина слов’ян, була латентною православною і віруючою на певному, недоступному свідомості, цивілізації та цинізму рівні. І там, біля воріт Печерського монастиря, ця незатребувана частина Марійчиного єства осоружно скімлила про щось незатишно-неправильне і знобливо-соромітне.
Але не непоправне!
Тому що Марійка Ковальова могла прожити свою долю й без Свято-Печерської Київської лаври, та, мабуть, і без усіх незліченних церков Києва – і існуючих, і зруйнованих, і відновлених знову. Але від думки, що вона ніколи не зможе зайти в найпрекрасніший у світі Володимирський собор, вона відчула себе приреченою, без надії на помилування. І нараз абсолютно виразно й безкінечно усвідомила: всі чудеса, так щедро даровані їй долею, – ніщо, ні! – безповоротне і страшне прокляття, якщо плата за них – ніколи в житті не увійти до СВОГО НАЙПРЕКРАСНІШОГО У СВІТІ ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ!
«Але що я такого зробила?! Що?!» – заволала вона.
«І ти ще запитуєш?»
Адже вона радісно кинулася в безодню, щаслива від того, що збуваються її казки та мрії.
«Але не радійте цьому!»
Вона прийняла у свої обійми вічне Місто, що здалось їй казковою скринькою з прадавніми і прекрасними чудесами…
«Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Київські відьми. Меч і Хрест» автора Кучерова В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ двадцять п’ятий, у якому Булгаков згадується недобрим словом“ на сторінці 5. Приємного читання.