Розділ двадцять п’ятий, у якому Булгаков згадується недобрим словом

– Земля.

– З кладовища, – розуміюче кивнула вона.

Нічноокий похитав головою.

– З капища? З Чорнобиля? Зла земля з Кирилівки? – Марійка відчула себе тупою учасницею ток-шоу. – Це прах? Прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті? Ні, – осяяло її, – присуха! Мир мав рацію! Диявол – любов!

– Я ж казав, – задоволено кивнув брюнет, – ви завжди жадаєте чогось, що інтригує, розбурхує, – забороненого, страшного! Жертв, крові, пороку, смерті й пристрасті… Чи вдаєтеся до іншої крайності й вимагаєте від вашого Бога рятівних чудес, безкоштовних подарунків, променистих знамень. Тому й придумуєте собі Дияволів і Дідів Морозів, – інакше вам нецікаво… Але це просто земля.

– Просто земля, – повторила Марійка.

– Та сама, яка лежить у вас під ногами! Але тисячу років тому люди приносили їй жертви та святкували дні, коли вона прокидалася навесні. І намагалися вмилостивити її, знаючи, що лише вона може покарати їх голодом і озолотити врожаєм. І любили її, як матір, що дала їм життя, і як частину себе, бо, здійснивши свій земний шлях, вони знову ставали нею.

– Ви маєте на увазі, що всі сатанинські обряди – лише деякі рудименти язичництва? – недовірливо скривилася студентка історичного.

– А хіба ви не знали цього завжди? Хіба не цьому вас учили з першого курсу? Але ж це так нудно… Це майже нестерпно: прийняти таку банальну, земну, сірячину правду… – Він зробив важку паузу і здивовано хитнув головою. – Ні, я не в змозі зрозуміти, чому ви так самозакохано переконані, що варто вам пояснити чудо – й воно перестає бути чудом? Ви – не здатні синтезувати навіть клітину! Тому вас і називають сліпими – ви не бачите того, що у вас під ногами, і шукаєте вашого Диявола в написаних вами ж книгах, а Бога – на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо.

– І будуємо літаки, замість того щоб просто літати…

– Так, – усміхнувся він їй, і вперше за всю розмову його усмішка стала якщо не теплою, то принаймні кімнатної температури. – Ви сліпці, які придумали собі тисячі милиць. Але ти вже стала відьмою[13]. Ти знаєш те, чого не знають вони. Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише оглядітися на всі боки…

Марійка машинально огляділась, але замість численних відповідей на запитання побачила тільки меч, який лежав на підлозі, що його упустив Васнецов під час повернення на власне полотно.

– Треба повернути, – недоречно стурбувалася вона цілісністю шедевра.

– Кого? – понуро спитав її співрозмовник.

– Меч, бачите, він випадково упустив.

– Випадковостей не існує, – роздратовано парирував він у своїй звичайній манері.

Але цього разу Марійка розгледіла в його абстрактному твердженні щось цілком конкретне й перспективне:

– Ви хочете сказати…

– Я нічого не хочу сказати, – надмірно різко перервав її він. – Крім того, що вже сказав. Озирніться ж, врешті-решт! – рикнув він. – Невже ви й досі думаєте, що могли отримати владу випадково? Що хтось випадково випив відьомське зілля? Що стенд міг випадково стояти…

– Ви поставили його біля картини? – зраділо скрикнула Ковальова. – Ви намагалися допомогти мені?