Розділ двадцять перший, у якому автор пропагує XIX століття

– Ти про брата? – стражденно заламала руки Дарина, пригнічено дивлячись на справу своїх легковажних рук. – Та що тобі цей шизик? Зате тепер ти все знаєш! Медсестра – свідок! Од тебе відразу відстануть! – спробувала хоч якось утішити його вона. – Потерпи до ранку, і до ментів. А Марійку забудь. Тобі ще пощастило. Ти б бачив, що було з тими, хто моєї присухи з нігтів нанюхався! Гналися за мною, як недоумкуваті, по всій трасі. Дві аварії. Ледве жива залишилася…

Вона поривчасто підхопила і притисла до грудей дорогоцінного Пуфика, що хоробро кинувся на захист своєї хазяйки, і занурила ніс у її шерсть.

– Я ж говол-рила, – ніжно прогаркавила їй у вухо та. – Дл-руга стихія – merd. Повітл-ря неконтлольоване. Любов стає ненол-рмованою. Повітл-ряно-капілялний спосіб – чал-рівність тільки в замкнених пл-ростол-рах.

– А всього-на-всього – нігті, голубині яйця, травичка, перець та земля, – присоромлено виправдалася Дарина, дивлячись на зламану фігуру Мирослава.

– Яка земля? Звідки? – відреагувала оглушена Ковальова.

– Та тут, – зніяковіло пояснила Чуб, – в шафі в банці лежала. Мені Пуфик показала. Там цієї землі сто видів! З Байкового кладовища, з Лук’янівського, з Солом’янського, з Чорнобиля. І навіть прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті, у нас, виявляється, теж є.

– А що ще? Ще що там було?! – перебила її Марійка, раптом забувши враз про присушеного Мира. – Там були голки? Хвоя сосни була?!

– Була, – подумавши, пригадала Чуб. – А що таке?

– Вона його приворожила! – нестямно заголосила студентка. – Вона дала йому землю! Жартома. У мішечку. Вона – відьма!

Але Дарина, що ідеальним жіночим локатором визначила велику літеру в слові «його», прекрасно зрозуміла, хто «Вона».

– Прахова? – заперечливо хитнула Дарина головою. – Зовсім не обов’язково… Я знаю трьох дівуль, які хлопців поприворожували. Не так різко, як ми, звичайно, але теж продуктивно. Звичайні дівки. У нас же це на зразок народної традиції. Усі баби – відьми, так або інак…

– Ви! Ви всі! Всі ви! – розплющив очі Мирослав.

– Пробач, Мирчику! Пробач! – Дарина прохально витягнула губи в трубочку поцілунку. – Ти ж мені теж боляче зробив, але я тобі прощаю… Не пам’ятаєш, у нас у книзі немає протиотрути? – стривожено звернулася Чуб до Марійки. – Сил немає дивитись, як його ковбасить! – жалісливо повела вона очима в бік Красавицького, що зігнувся, немов скручений тяжкою різачкою в шлунку.

– Ніби щось таке було, – озвалася Ковальова. – Відсушка із трав, зібраних на Купала.

– Та до Купала він сам відсохне! – розлютилася Чуб.

– А де наша книга? – занепокоїлася Ковальова.

– Книгу взяла тл-ретя, – тихо муркнула Пуфик.

– Як узяла? – голосно скрикнула Чуб. – Це в неї що, ідея-фікс? Нав’язлива ідея книги красти? й що, першого разу було мало?

– Може, почитати хотіла… – припустила Марійка.

– Та якби ж вона читала ті книги, які цупить! Усе це не жарти! Чаклунство – не жарти, – захитала косами Дарина. – Тут усе на межі життя і смерті! Я уявляю, що з нею на рингу буде. Катя і так не Білосніжка, а тепер точно приб’є когось. І попередити не можна. Вона попереджала, що телефон відключить. Та й номер не дала…