Розділ двадцять перший, у якому автор пропагує XIX століття

– Сідай, п’ять! – бовкнула Чуб. – А то я без тебе не здогадалася! Хоча, звичайно, в усьому іншому, – спішно підсолодила свій випад вона, – я зовсім дурка. В усіх цих церквах, соборах, лаврах, картинах, професорах зроду не розберуся.

– Мощі преподобного Іллі дійсно лежать у лаврських печерах, – зітхнула Марійка. Її голос нарешті вирівнявся і втратив істеричний надрив. – Виходячи з цього, віддати в Лавру річ, яка імовірно належала Іллі Муромцю, цілком логічно. Коли Прахову було доручено реставрацію Кирилівської, кияни вже розкопали лази під церквою, і, напевно, він спустився туди. А може, й не спускався, адже шукачів скарбів цікавили тільки скарби, а всі інші знахідки вони викидали назовні разом із землею. Але тоді це, мабуть, якась украй ексклюзивна річ, не просто шолом або зброя. – Марійка підійшла до бюро, де лежав уцілілий альбом, і вгляділася в глянсову обкладинку. – Наприклад, знаменита палиця Іллі, вагою в сорок пудів. Це, – подумки помножила вона на 16,3 кг, – 652 кілограми!

– Ого! – збудилася Дарина. – А знаєш, дуже може бути! Навіть скоріше за все! Давай, підсумовуй далі…

– Отже, – підвела підсумок Ковальова, – Прахов знайшов у Кирилівських печерах щось на зразок палиці Іллі Муромця, і його дружина попросила, щоб він відніс святиню до монастиря. Приблизно в той же час Врубель закохався в дружину Прахова і…

– Написав портрет Каті для Кирилівської церкви.

– Не портрет, а образ для іконостасу! І вона зовсім не Катя. Вона – білявка!

– Нібито Катя не може бути білявкою…

– І взагалі, він хотів написати її з мене!

– Може, ще й напише, – ввічливо з’їхала Чуб. – Каті пофіг, а тобі приємно. Тільки не знаю, чи варто писати Божу Матір з відьми?

– Ми – Києвиці!

– Одначе Васнецов вважав, що це погано, – уперлася зачарована густоголосим художником Дарина. – І дуже засуджував Емму за те, що вона спровокувала Врубеля…

– Вона хотіла йому допомогти! – стала на захист кохання своєї любові Ковальова. – Вона була дуже щирою, поривчастою, живою і не зовсім керованою! Як ти! Але вірною та віруючою жінкою.

– І дочка її, з якої Нестеров ледве Варвару не написав, – теж! Дуже віруючою, – саркастично скривилася Чуб. – А по-моєму, їм просто прославитися хотілось. Уявляли з себе бозна-що. Я спати з тобою не буду, тому ти святу з мене напиши! – зображувала вона комизливий світський лепет. – І до Васнецова твоя віруюча теж під’їжджала. Їй однієї ікони було мало! Адже Кирилівська десь на задвірках, поряд із психлікарнею. А Володимирський – центріше не буває. І Божа Мати там на всю стіну до стелі. Тільки він їй ось! – Дарина викинула вперед ліву руку з агресивно стиснутим кулаком і ляснула себе правою долонею по зап’ястку (хоча Віктор Михайлович Васнецов напевно висловив свою відмову в більш шанобливій формі).

– Твій Васнецов – ортодоксальний християнин! – неприязно гаркнула Ковальова. – Він потомствений священик. Мав парафію отримати, якби з семінарії в академію не пішов. Він – ретроград!

– Ні, він – справжній! – повстала Дарина. – І його Марія – справжня і від смерті його врятувала. І сьогодні вночі Володимирський від пожежі – теж! І у війну. І я в це вірю! А Врубеля його Марія погубила. Хочеш знати, коли в нього дах поїхав? Так я тобі скажу: тільки-но він її портрет із Венеції привіз! Вона отримала, що хотіла, і тут же йому сказала: завертай голоблі! А він «пішов у провал». А як вийшов, кинувся демонів писати!

– Так от, про «Демона», – загрозливо почала Марійка, розсерджена безапеляційністю Дарини. – Першого «Демона» Врубель написав у Києві!

– Я знаю.

– Звідки?

– Думаєш, я зовсім дурка?! – нелогічно обурилася «зовсім дурка». – Я, між іншим, Ґлієра закінчила. І ми там оперу Рубінштейна «Демон» проходили. І викладач розповідав: побачивши її постановку в Київському оперному, Врубель і написав першого «Демона». А «Демон» – це тобі не «Ведмедики в сосновому бору». Його весь світ знає. Бачила «Інтерв’ю з вампіром»? Так там Бред Пітт і Антоніо Бандерас з’ясовують стосунки на тлі «Демона» Врубеля. Круто?

– Круто, – скупо погодилася Марійка, що не бачила «Інтерв’ю», не ідентифікувала Пітта й не вважала, що статус голлівудського задника – ознака художньої крутизни. – Тільки опера тут, пробач, ні до чого! І Прахова теж. Тому що це не Лермонтовський – це наш Демон. Михайло знав його. І назвав мені його ім’я – Дементій Києвицький. К. Д.! І це…